|
(М і с т е р і я)
Положил еси нас (поношоние) соседом нашим, подражание и поругание сущим окрест нас. Положил еси нас в притчу во язы- цех, покиванию главы в людех. Псалом 43, ст. 14 и 15
ТРИ ДУШІ
Як сніг, три пташечки летіли Через Суботове і сіли На похиленному хресті На старій церкві. «Бог простить: Ми тепер душі, а не люди. А відціля видніше буде, Як той розкопуватимуть льох. Коли б вже швидше розкопали, Тоді б у рай нас повпускали. Бо так сказав Петрові бог: “Тойді у рай їх повпускаєш, Як все москаль позабирає, Як розкопа великий льох”.
І
Як була я людиною, То Прісею звалась; Я отутечки родилась, Тут і виросла. Отут, було, на цвинтарі Я з дітьми гуляю, І з Юрасем гетьманенком У піжмурки граєм. А гетьманша, було, вийде Та й кликне в будинок, Он де клуня. А там мені І фіг, і родзинок – Всього мені понадає І на руках носить... А з гетьманом як приїдуть Із Чигирина гості, То це й шлють, було, за мною. Одягнуть, обують, І гетьман бере на руки, Носить і цілує. Отак-то я в Суботові Росла-виростала! Як квіточка; і всі мене Любили й вітали. І нікому я нічого, Ніже злого слова, Не сказала. Вродлива Та ще й чорноброва. Всі на мене залицялись І сватати стали; А у мене, як на теє Й рушники вже ткались. От-от була б подавала, Та лихо зустріло! Вранці-рано, в Пилипівну, Якраз у неділю, Побігла я за водою... Вже й криниця тая Замуліла і висохла! А я все літаю!.. Дивлюсь – гетьман з старшиною. Я води набрала Та вповні шлях і перейшла; А того й не знала, Що він їхав в Переяслав Москві присягати!.. І вже ледви я наледви Донесла до хати – Оту воду... Чом я з нею Відер не побила! Батька, матір, себе, брата, Собак отруїла Тією клятою водою! От за що караюсь, От за що мене, сестрички, І в рай не пускають.
ІІ
А мене, мої сестрички, Зате не впустили, Що цареві московському Коня напоїла – В Батурині, як він їхав В Москву із Полтави6. Я була ще недолітком, Як Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила, І малого, і старого В Сейму потопила. Я меж трупами валялась У самих палатах Мазепиних... Коло мене І сестра, і мати Зарізані, обнявшися, Зо мною лежали; І насилу-то, насилу Мене одірвали Од матері неживої. Що вже я просила Московського копитана, Щоб і мене вбили. Ні, не вбили, а пустили Москалям на грище! Насилу я сховалася На тім пожарищі. Одна тілько й осталася В Батурині хата! І в тій хаті поставили Царя ночувати, Як вертавсь із-під Полтави. А я йшла з водою До хатини... а він мені Махає рукою, Каже коня напоїти, А я й напоїла!.. Я не знала, що я тяжко, Тяжко согрішила! Ледве я дійшла до хати, На порозі впала. А назавтра, як цар вийшов, Мене поховала Та бабуся, що осталась На тій пожарині Та ще й мене привітала В безверхій хатині. А назавтра й вона вмерла, Й зотліла у хаті, Бо нікому в Батурині Було поховати. Уже й хату розкидали, І сволок з словами На угілля попалили!.. А я над ярами І степами козацькими І досі літаю! І за що мене карають, Я й сама не знаю? Мабуть, за те, що всякому Служила, годила... Що цареві московському Коня напоїла!...
ІІІ
А я в Каневі родилась. Ще й не говорила, Мене мати ще сповиту На руках носила, Як їхала Катерина В Канів по Дніпрові. А ми з матір’ю сиділи На горі в діброві. Я плакала; я не знаю, Чи їсти хотілось? Чи, може, що в маленької На той час боліло? Мене мати забавляла, На Дніпр поглядала; І галеру золотую Мені показала, Мов будинок. А в галері Князі, і всі сіли Воєводи... і меж ними Цариця сиділа. Я глянула, усміхнулась... Та й духу не стало! Й мати вмерла, в одній ямі Обох поховали! От за що, мої сестриці, Я тепер караюсь, За що мене на митарство Й досі не пускають.. Чи я знала, ще сповита, Що тая цариця – Лютий ворог України, Голодна вовчиця.. Скажіте, сестриці? “Смеркається. Полетимо Ночувати в Чуту. Як що буде робитися, Відтіль буде чути”.
Схопилися, білесенькі, І в ліс полетіли, І вкупочці на дубочку Ночувати сіли.
|
Не:02.01.2005 По:03.01.2005 Не:23.01.2005
Три білі пташечки, три чисті непо-рочні душі “летіли через Суботове”. Їх не повпускали у рай, там, де проводиться дійство реінкарнації душ після завершення ними Земного шляху Вічного Життя, тому що на Землі мало відбуватися надзвичайно важливе дійство – «розкопуватимуть льох». А щоб це дійство відбулось якомога успішніше, на противагу чорним силам, що нависли над Землею (уособлені трьома воронами), мають прийняти участь в протиставленні ним якомога більше світлих сил неба. Ось чому їм потрібно дочекатись до того часу, поки розкопуватимуть льох, бо саме тоді й відбудеться щось незвичайне.
Не:02.01.2005 По:04.01.2005 Не:25.01.2005
Окрім того, має розв’язатися вузол Богдана – головний вузол України, із розгадкою якого розпочинається виконання завданя прийшлого ДУХУ НАЦІЇ. Перша і головна загадка – це сте-пінь вини (або оцінка діянь і СЛАВИ) Богдана. Для проведення правильної оцінки якої, потрібно виходити з наступних оціночних аспектів: 1. Завдання виконується за місією (або згідно ВОЛІ ВСЄВИШНЄГО), чи всупереч ВОЛІ. 2. Завдання не виконується тим, на кого покладені повноваження по виконанню місії, чи тим, хто не має повноважень на його виконання.
Чим відрізняються дії: на виконан-ня завдання за місією і всупереч ВОЛІ ? Тим, що в першому випадку відбувається проторення шляху до успіху, а в другому – до поразки (невдачі). Аналогічно розглядаючи другий аспект, той, на кого покладена певна місія і не виконується ним, піддається руйнації із нутрі в більшій мірі в порівнянні з тим, хто не виконує місії, яка на нього не покладена. Як відомо, Богдан виконав свою мі-сію в тім, що спас свій нарід від лядського понищення, і саме в цьому моменті діяльності спостерігається Його блискуча перемога. І цю Його діяльність не можна звести до порівняння з простим повстанням, як наприклад, Ємельяна Пугачова, тому що на відміну від діяльності другого, який не ніс ніякого нового порядку замість існуючого, а лише намагався замінити особу (царя), законодателя цього порядку, своєю особою, носія “гіршого” порядку. Богдан, в цьому розумінні, був провідником цілого народу вирізненого з поміж другого народу своїм відмінним від нього Ладом і тенденцією розвитку, що піддавалася з боку останнього загроженню. А тому й місія Богдана співпадала з ВОЛЕЮ ВСЄВИШНЄГО по творенню народу. З цієї нагоди доречним буде згада-ти для порівняння діяльність ще одного сподвижника козаччини, уже після Богданового часу (одночасно діючого з Дорошенком), полковника Гострого (описану, наприклад, у романі Михайла Старицького “Молодість Мазепи. Руїна”). Який довгий час утримував на лівобережній Україні плацдарм перешкоджання переходу українських земель під юрисдикцію Московії. І козаків його довгий час підтримували селяни з довколишніх сіл, але прийшов час, коли тими ж селянами він був як сила знищений. Причина тут у тім, що діяльність полковника Гострого, хоч і являла собою приклад надзвичайного героїзму й мужності, котрими він селян із прилеглих до його замку земель і надихав, в кінцевому рахунку не вела до перемоги (отже не відповідала ВОЛІ ВСЄВИШНЄГО), так як інші довколишні території переходили під руку Москви. Знайомлячись із досить деталізо-ваною земною історією однієї з душ, яка як була ще людиною і “Прісею звалась”, нетрудно спостерігати її близькість до всіх членів сім'ї Богданової аж настільки, що не буде великою помилкою вважати і її членом його родини. А отже, й відповідними близькими (сімейними) взаєминами з членами сім'ї і з самим Богданом. Таким чином, в своїх помислах вона далека була, щоб причинити комусь з них, а тим більше, Богдану, зла. Навпаки, відчуття любові між нею і членами Богданової родини були настільки всеобіймаючими, а стосунки довірливими, що у неї ніколи й на гадку нічого такого не могло спасти, в чому вона могла б заперечувати комусь із родини, а тим більше, Богдану. Навпаки, які б діяння Богданом не розпочиналися, нею в подумках вони завжди благословлялися і упереджувалися своїми такими діями, які б допомагали йому в успіхові. А тому, коли виникла нагода: виру-шав Богдан у Переяслав на Раду – вона не випадково, а навмисне перейшла дорогу з повними відрами, бо й гадки не мала, що Богдан міг чинити щось не так, а, отже, що й вона могла благословляти чиненню якогось зла. З другої сторони, перейти дорогу з повними (або пустими) відрами з давніх-давен відоме, як прикмета. Прикмета ж – це не що інше як прояв ВСЄВИШНЄГО, сповіщення ЙОГО ВОЛІ, того, що саме має відбуватися. Виходячи з цього, наше розуміння прикмет, дещо, здеформоване і втратило те дійсне, первинне значення. Чинення прикмети само по собі не спричинює таке чи іне діяння, а лише несе інформацію оцінки того чи іншого діяння, яке має наступити після отримання інформації. А тому не давати творитись прикметі чи творити її штучно, це все рівно, коли б людина стримувала свої позиви до чхання уже після того, як захворіла, думаючи, що від того захворювання її промине. Отже, тепер із впевненістю можемо стверджувати: вини Прісі в тому, що відбулася “Переяславська Рада”, ніякої нема, а лише, що вчинена з її допомогою прикмета й указує на неминучість її як ВОЛІ ВСЄВИШНЄГО, а тому й невинність содіяного як зла самим Богданом, доведена. Тобто, що тут потрібно мати на увазі ? Неминучість об’єднавчого процесу України з Московією незаперечна і, як прояв виконання ВОЛІ ВСЄВИШНЄГО, Богданом зупиненою бути не могла. А тому, укладений договір із Мо-сковією було не що інше, як зав'язування Богданом вузла, у розв’язанні і перезав'язуванні якого далі й велися Московсько-Українські стосунки, на яких можуть (і повинні, як на започаткуванні) базуватися в розвитку й сучасні.
Може виникнути питання, а для чого потрібно було закладати не рівноправний договір? Вибачте, але який уже вийшов. Не забуваймо: ми змушені були проситись до них у союзники, – не вони до нас. І то вже не наша вина, а наша біда (або щастя), що нам у сусіди такий народ попався.
Отже, ми повинні зробити пра-вильний висновок щодо Богдана і його договору (звичайно ж важливою є
|