Якщо я напишу, що автор Зухвалець неправий – я нічого не скажу. Якщо я відповім на кожне твердження відповідно однією заперечувальною фразою – це нагадуватиме з «Золотого теляти» діалог Шури Балаганова з Паніковським: «ти дурак» – «ні, ти дурак». Тому дещо розлого, але одного лише приводу – «дарування росіянам» власного імені…

Така вже вдача українця, що він, перед вибором чогось, у сумнівах переважно оглядається на загал. Той позбавляє у селекційному ступорі тугодума вагань і подає невпевненому готове рішення. Це природний, притаманний навіть зооколективу спосіб помислу – т.зв. «колективне мислення» (Одночасне здіймання в повітря голубів, раптова зміна напрямку руху стайки рибок,..) або т.зв. "суспільна свідомість" - філософський термін. Але для почування себе особистістю варто включити і розум, і честь і волю. Як каже один з претендентів на Президенство: «націоналісти шансів не питають». Додам: і пристосуванством, пластичністю, хитромудрою доцільністю також не послуговуються. Тож…

«Зухвальство» Зухвальця можна було б вітати, як би воно було спрямоване до наміру принципового відстоювання «авторського права» сучасного рідновіра щодо самоназви «РУСИЧ» – з аргументованими міркуваннями у правоті наших претензій до московитів чи то у плагіаті, чи то у звичайному, нахабному злодійстві, присвоєнні чужого. Натомість, в статті автора бачимо самоідентифікацію «так, ми руси» і, в той самий час, за авторською позицією – ця самоназва є «привід для додаткової можливості відновити імперію». Отже, даруючи «північному мєдвєдю» нашу самоназву ми, за логікою автора, тим самим зміцнюємося і убезпечуємося. Звідки така логіка? Спробую розмислити – може хтось підправить.

По-перше, вважаю, що наступна після «РУСЬ-РУСИЧ» «само»назва «УКРАЇНА-УКРАЇНЕЦЬ» були створені штучно і, сказати б, провокативно, з метою пасіонарного заниження Перунової здатності тодішнього нашого предка-русича – кастрування буває також і духовне. Можливо, навіть також і для подальшої крадіжки назви «русичів» . Як «проект» – цілком вирогідно. На чому ґрунтуються твердження?

«Термін “Україна” виводиться ще з XII ст., з відомих слів літописця про те, що 1187 р. після передчасної смерті молодого князя Володимира Переяславського “плакашася по немъ вси Переяславци… о немъ же Украйна много постона”. Йдеться тут про граничний край руської держави і під назвою Україна розуміється сучасна Полтавщина. Двома роками пізніше, у 1189 р., означається в літописі терміном Україна інша прикордонна земля — південна Галичина: “Князь Ростислав прийшов в галицьку Оукраину”. (Валерій Трипачук. Львів. Електронне видання).

З того, виникає питання: хто ввів в інформаційний простір слово УКРАЇНА? – за текстом бачимо – «літописець». А ким були тамтешні «літописці»? Невже русичі, котрі за 200 років від насильницького їхнього хрищення Володимиром свідомо і добровільно з ентузіазмом понабігли до монастирів та церков, чи прийдешні юдо-греки-монахи, котрі місіонерським наміром донести «слово боже», як чорні круки поналітали на землю руську та вмостилися у келіях та амвонах? Відповідь: «…усі митрополити Київської Русі домонгольського періоду, за винятком двох, були греками, що може свідчити про певну залежність давньоруської церкви від візантійської» («Дохристиянські вірування. Прийняття християнства». Відділення релігієзнавства інституту філософії НАН України. К.1996.С.245).

А, відтак, з цього виникає наступне питання. Чи могли греки-митрополити керувати русичами-монахами-попами в монастирях-церквах, котрі всуціль іще не знали грецької мови щоб читати рукописні грецькі «біблії», отже й повноцінно-оптимально проповідувати ? – адже ж мусіли гортати ту книгу, в котрій альфа та омега – що китайська грамота. Напевно, – ні. Адже, найдавніша збережена «біблія» знана як «Пересопницьке Євангеліє» церковнослов’янською (старомакедонською) мовою (!!! – іще навіть не руською чи українською), на пергамент котрої пішло під ніж «ціле стадо молоденьких ягнят, козенят, і телят» (Вікіпедія – авт.) і, на котрій, клянуться новоспечені Президенти, була написана в сер XVI ст. (!).

Тож, юдо-візантійська духовна експансія могла здійснюватися лише грекомовними місіонерами. Як це зараз наочно спостерігаємо щодо проникнення забугорних баптиських церков пастирями американцями, африканцями,.. зі своїм трактуванням «слова божого», конкуруючого з канонами КП, МП, УГКЦ, РКЦ. Звісно, знаходяться вже і свої доморощені грамотні посіпаки.

Тут, також, варто нагадати, що з посіданням келіїв монастирів писучими чорноризними зайдами-монахами розпочалася інформаційно-духовна війна. «Словом божим» приступили до викорінення усього автентичного, в тім числі, також, до заниження бойового духу русичів, котрий потрясав кілька століть Візантію. Але, головне, - почалося «перезавантаження» свідомості нашого предка-русича. «Не змігши викорінити язичницьку звичаєвість, християнські пастирі надали давнім символам українців біблейського забарвлення… Біблійні ж приписи відносно святкувань і обрядів, які складалися в зовсім іншому, жаркому кліматі Ізраїлю, Греції та Риму, не відповідали українській, сформованій віками системі. …Не маючи чим замінити культи давніх язичницьких богів, християнство створило легенди про святих мучеників і пристосувало їх святкування до місцевих свят» («Дохристиянські вірування. Прийняття християнства». Відділення релігієзнавства інституту філософії НАН України. К.1996.С.279).
Ось в яких умовах тотальної фальсифікації з’явилось це слово – Україна. "Не змігши викорінити язичницьку /самоназву РУСЬ/, християнські пастирі надали /давній самоназві/ українців біблейського забарвлення." Не з обігу народного мислення схоплено та уведено в тексти фонеми та лексикоргафію, а штучно (метафорично) вкраплено замість, начебто, нетолерантної до греків самоназви «РУСЬ», котра їм стільки шкоди нанесла (Олег, Ігор, Святослав) "нейтральну" ОУКРАИНУ. Небеспечне за змістом слово "РУСЬ" була їм як кістка в горлі - означили "ОУКРАИНОЮ", щоб берегти свої греко-візантійські ніжні самопочування. А щодо етимології суть значення самої назви Україна – це тема окремої розмови.

Результатом цих замін, переінакшень, перевертань маємо результат, коли вже добровільно віддаємо власне набуте, горделиве та наснажуюче за для задоволення невгамовно нескінченних домагань «мєдвєдя», підсилення його шовіністичних намірів. Також, пасивно ремствуємо, сприймаючи усю TV–FM, бульварну пресу (хто хазяї – варто нагадувати ?!.), намагаємося «жити» в «законодавчому полі», створеному, у більшості, не представниками нащадків автохтону, піддаємося визиску банками (хто хазяї – варто нагадувати?!.),.. І, в той самий час, добровільно прив’язуємо себе до «винаходу» христофілів – сумної, плаксивої України – «В наших літописах, народних піснях і інших творах письменства бачимо, як вона (Україна – авт.) “стогне”, “журиться”, “сумує й оплакує”, “лементує”» (В.Трипачук. Там же).

І, наостанок. Соплі та воплі, ухиляння та захист, конформізм та пацифізм, толерастія та політична доцільність, двійкарство, хуторянство, малоросство, хохляцтво,.. – усе це набутки християнської тисячолітньої доби. «Онук Дажбожий», гордливо випростаний перед ославленою Природою, (раптом) перед парсунами пейсатого Ісуса перетворився в скарлюченого «раба божого». І оця фраза «Зухвальця» – просто самовбивча: «Все таки, потрібно віддати належне нашим предкам, які, не маючи змоги оборонитися, і щоб не розчинитися русам «среди русских», стали ідентифікувати себе українцями, після того, як назву руси привласнили собі сусіди».
Тобто, ми повинні «віддати належне» русичам, котрі кілька століть поспіль потрясали найпотужнішу Візантійську імперію західної півкулі і… раптом «не мали змоги оборонитися». А з тої безпорадності русичі «щоб не розчинитися» «среди русских» (а вони з’явились за Петра І, тобто, у XVIІІ ст. /!/ -авт.) почали (з кін. XIІ ст. – !) себе називати по іншому ("оукраинцями"), бо їхнє ім’я (РУСИ) «привласнили сусіди» (у XVIІІ ст., коли імперія почала наукоподібно фальсифікувати давнину – !). Можу цей нігілізм та часову нестиковку-абсурд автора-Зухвальця пояснити лише написання свого допису currente calamo (лат.-поспішним пером).

І добровільно-свідомо користуватися рідновірам тисячолітньою парадигмою юдо-візантійщини в цілому та її фрагментах-деталях (щодо добровільного "дарування" самоназви) – не пристало. Ми постали перед новим завданням відродження природного власного почування, повернення до власної віри предків наших. Це принципово; паче, як фрагмент-деталь, маємо чудову власну предківську самоназву – РУСЬ-РУСИЧ, котра б також долучала у пам'яті до славних прадідів і тим наснажувала нас їз глибини віків на справи праведні. І добровільно віддавати її, – це не лише підсилювати комплекс меншовартості потолоченого християнізмом українця, але й відповідно, підсилювати недоброзичливця. Їхню "історію" наша правда висвітлить у всій "красі". А щодо тактичних «мудрих» міркувань в деклараціях своєї миролюбності та обачності – залишмо це їм – українцям-християнам. В них це чудово виходить.

Тож, повертаймо своє, користуймося своїм, не відступаймося, шануймося !

А «мєдвєдщина» для рідновірів нехай залишається не Росією, а країною Моксель (мокша (моксель) зустрічаються в хазарському посланні до хазарського кагана Йосива (Х ст.) – Вікіпедія), або Московією (офіційно названою з 1547р.). Залишається, принаймні, для РУСичів-Дажбожичів, котрі жили і творили задовго до виникнення географічно-політичних означень північного сусіда. І нащадки РУСів котрі зараз, постали перед нагальною потребою у поверненні в широкий обіг на власних теренах цієї славної самоназви РУСЬ.

Власне, ця принциповість дійсно виглядає зухвалістю – за це вороги, не маючи щось посутньо заперечити, (з-за відсутності власної глибинної благородної давнини), скаженіючи у невимовній люті, поважатимуть…