Відповідь уявному українцю на перше питання.
(Також див. «Постановка питань винесених на Дискусійну Трибуну» III З'їзду ВГОРУ)
Щоб відповісти на запитання: «Чи усвідомлюють себе етнічні украї-нці спадкоємцями і правонаступниками Прадавньої етнічної Руси?», – необхідно спочатку відповісти на запитання: чи усвідомлюють себе етнічні українці українцями, тобто нацією? Приховані сумніви у останньому запитанні – спричинені спостереженнями з підтвердженням слабої політичної активності українців у відстоюванні умов гарантування своєї самодостатності як нації. І ця слаба активність наша асоціюється зі станом «безпам’ятства». Так, немовби, у нас забиті памороки. А чи завжди ми були такими?..
Щоб відповісти на запитання: «Чи усвідомлюють себе етнічні украї-нці спадкоємцями і правонаступниками Прадавньої етнічної Руси?», – необхідно спочатку відповісти на запитання: чи усвідомлюють себе етнічні українці українцями, тобто нацією? Приховані сумніви у останньому запитанні – спричинені спостереженнями з підтвердженням слабої політичної активності українців у відстоюванні умов гарантування своєї самодостатності як нації. І ця слаба активність наша асоціюється зі станом «безпам’ятства». Так, немовби, у нас забиті памороки. А чи завжди ми були такими?..
Тоді хто і коли їх нам забив?
На останньому засіданні НКР ВГОРУ (див. Звіти проведених засідань НКР ВГОРУ за 30 листопада) Сивояр і АНТ сформулювали свої позиції стосовно третього питання порядку денного ІІІ З’їзду ВГОРУ. Сивояр пропонує знайти в минувшині нашій «точку опори» (і такою він бачить події року 988), зіпершись на котру (за Архімедом) «можна перевернути світ». Ця подія добре задокументована і являється водорозділом між язичництвом і християнством на нашій землі, причому, яка нами кваліфікується такою, що християнством було вчинено геноцид по відношенню до нашого народу способом нав’язування («вогнем і мечем») чужинської віри й забороною рідновір’я.
Позиція АНТа в тім, щоб не зупинятися на певній точці «історії», а йти в глиб віків, аби більш достеменно заручитися для доводу глибини коренів споконвічності перебування Українського Народу на своїй землі. Слабим місцем цієї позиції, на думку Сивояра, є відсутність документального фіксування тих далеких подій.
У даному розгляді пропонується не ставити у протистояння однієї позиції іншій, не відкидати жодної з них, скористатися обома, але «качати снігову бабу» починати треба із сьогоднішнього дня в минуле. Це дасть можливість з’єднати між собою в логічний ланцюг якомога більше подій, – як сказав інший Національний Координатор ВГОРУ: «треба протягнути нитку (стальну проволоку) до рідних Богів». Таким «качанням снігової баби» нам вдасться логічно ув’язати сьогоднішні події з подіями минувшини як найбільше віддалених від сьогоднішніх днів.
Отже, з’ясувавши наш науковий метод (як сказали б в подібному моменті викладання думок науковці), продовжимо досліджувати, що ж зробило українця таким інертним і чи завжди він був таким.
Згадуючи наше найближче минуле (тому добре не тільки задоку-ментоване, але й засвідчене ще живими свідками) – події голодомору 32-33 років і ГУЛАГУ, – необхідно запам’ятати головне: про підтвердження й наукове доведення факту цих подій, котрі кваліфікуються як «сплановане убивство голодом» (отже, є проявами геноциду проти) українського народу. Коли Ігор Рафаїлович Юхновський публічно на каналі «інтер» в політичному шоу (27.11.2009 р., в якому приймали участь і Президент України, і керівник СБУ) зачитав висновки відповідної комісії про те, що теоретиками згаданого убивства були Ленін і Троцький, а виконавцями Сталін і Каганович, він одночасно процитував висловлювання Троцького, у якому той хвастався, і нахвалявся проти українського народу, мовляв, ви ще не знає, що таке голод, ось коли ваші матері почнуть їсти своїх дітей, як наші їли, отоді ви узнаєте, що таке справжній голод. В цьому зв’язку необхідно нам сказати всім юдейським теоретикам минулого, сьогоднішнім і майбутнім, щоб перестали плодити свої безумства, яким руйнують в першу чергу самі себе, і пояснити чому їм не вдасться їх реалізувати до кінця, якби таємно не планували свої темні справи, і чому й дітей тоді їли – то не матері (а такі, що уподібнились вашим матерям у безумстві), – бо завжди справджуватиметься мудрість правічної Духовної Настанови Кобзаря
На останньому засіданні НКР ВГОРУ (див. Звіти проведених засідань НКР ВГОРУ за 30 листопада) Сивояр і АНТ сформулювали свої позиції стосовно третього питання порядку денного ІІІ З’їзду ВГОРУ. Сивояр пропонує знайти в минувшині нашій «точку опори» (і такою він бачить події року 988), зіпершись на котру (за Архімедом) «можна перевернути світ». Ця подія добре задокументована і являється водорозділом між язичництвом і християнством на нашій землі, причому, яка нами кваліфікується такою, що християнством було вчинено геноцид по відношенню до нашого народу способом нав’язування («вогнем і мечем») чужинської віри й забороною рідновір’я.
Позиція АНТа в тім, щоб не зупинятися на певній точці «історії», а йти в глиб віків, аби більш достеменно заручитися для доводу глибини коренів споконвічності перебування Українського Народу на своїй землі. Слабим місцем цієї позиції, на думку Сивояра, є відсутність документального фіксування тих далеких подій.
У даному розгляді пропонується не ставити у протистояння однієї позиції іншій, не відкидати жодної з них, скористатися обома, але «качати снігову бабу» починати треба із сьогоднішнього дня в минуле. Це дасть можливість з’єднати між собою в логічний ланцюг якомога більше подій, – як сказав інший Національний Координатор ВГОРУ: «треба протягнути нитку (стальну проволоку) до рідних Богів». Таким «качанням снігової баби» нам вдасться логічно ув’язати сьогоднішні події з подіями минувшини як найбільше віддалених від сьогоднішніх днів.
Отже, з’ясувавши наш науковий метод (як сказали б в подібному моменті викладання думок науковці), продовжимо досліджувати, що ж зробило українця таким інертним і чи завжди він був таким.
Згадуючи наше найближче минуле (тому добре не тільки задоку-ментоване, але й засвідчене ще живими свідками) – події голодомору 32-33 років і ГУЛАГУ, – необхідно запам’ятати головне: про підтвердження й наукове доведення факту цих подій, котрі кваліфікуються як «сплановане убивство голодом» (отже, є проявами геноциду проти) українського народу. Коли Ігор Рафаїлович Юхновський публічно на каналі «інтер» в політичному шоу (27.11.2009 р., в якому приймали участь і Президент України, і керівник СБУ) зачитав висновки відповідної комісії про те, що теоретиками згаданого убивства були Ленін і Троцький, а виконавцями Сталін і Каганович, він одночасно процитував висловлювання Троцького, у якому той хвастався, і нахвалявся проти українського народу, мовляв, ви ще не знає, що таке голод, ось коли ваші матері почнуть їсти своїх дітей, як наші їли, отоді ви узнаєте, що таке справжній голод. В цьому зв’язку необхідно нам сказати всім юдейським теоретикам минулого, сьогоднішнім і майбутнім, щоб перестали плодити свої безумства, яким руйнують в першу чергу самі себе, і пояснити чому їм не вдасться їх реалізувати до кінця, якби таємно не планували свої темні справи, і чому й дітей тоді їли – то не матері (а такі, що уподібнились вашим матерям у безумстві), – бо завжди справджуватиметься мудрість правічної Духовної Настанови Кобзаря
|
Не вмирає душа наша, |
Не скує душі живої |
Ось чому наші Матері, навпаки, й переживши часи страшного лихоліття, вами спланованого, знову дітей народжують. Так що не намагайтесь більше культивувати свої особисті вади на чужому терені. Бо все тайне завжди колись стає явним, а вчинене зло з часом повертається назад в багатократному обсязі тому, хто його чинить.
Та все ж, повертаючись до нашого питання, чи не цим лихоліттям удалось нашому Народу на деякий час прищепити хворобу безпам’ятства й апатію до більш активного політичного життя? Дійсно. Бо коли ми підемо далі в глиб нашої минувшини (17-20 рр. ХХ ст.), то зможемо спостерігати, що тоді було деяке пожвавлення нашого політичного життя. І ми пригадуємо, що воно було явно пов’язане з намаганням звільнитися від залежності від другої держави-нації. Йдемо далі в нашу минувшину і бачимо довгу безпросвітну пелену в житті Народу аж до Хмельниччини, безпросвітність якої тим більша чим ближче вона знаходиться до 17-20 рр. ХХ ст. Іншими словами, чим більше ми проявляли свою політичну активність в тому, щоб звільнитися від чужородця, тим все більше в залежність до нього потрапляли. І тільки невеликий відтинок часу Хмельниччини, як світло в тунелі, Народ перебував без чужеродного гніту. Кобзар Духовних Настанов описав відтинок цього часу України так:
|
Панувала і я колись |
Хмельниччина ж, в свою чергу, була результатом нашого звільнен-ня від іншого поневолювача – Польщі. Другими словами, ми, звільнившись від одного поневолювача, через деякий короткий час потрапили в залежність до другого поневолювача ще лихішого, який поступово перебирав повноту прав на всю нашу територію від попереднього поневолювача так, що аж прихватив, разом з нами, ще й деяку частину самого цього поневолювача, свого суперника. Це вказує на величину злодійськості, яку зумів розкрити в собі другий поневолювач.
Зупинимось на описаному відтинку часу від моменту початку поневолення нас Московією до розпаду СРСР, щоб на основі дослідження зробити деяку констатацію, необхідну для подальших викладок в якості аргументації.
Зразу ж можна відмітити, що по мірі наближення часу від початку попадання нашого в залежність від Московії до початку ХХ ст. наше поневолення посилювалося – що очевидно і не потребує більш детально зупинятися на цьому моменті. Далі, в 17 році ХХ ст. відбулась спроба нашого звільнення від чужеродного поневолення. Тут важливо порівняти, щоб зрозуміти чим відрізняється момент нашого звільнення з під польського поневолення і попадання знову в поневолення від моменту нашого звільнення від Росії в 17 році минулого століття і попадання в нове поневолення. В першому моменті відбулася заміна одного чужеродного поневолення на друге чужеродне поневолення. У другому випадку чужеродність поневолення не змінилась – змінилась форма поневолення, а поневолювач залишився той самий.
Різниця цих двох моментів указує на секрет нашого більш ніж 300-літнього поневолення Московією. Чи найдеться ще котрась із націй, що так довго перебувала в неволі другої нації? Якщо й знайдеться, то не так багато.
Війну під проводом Б. Хмельницького хоч і називають інколи рево-люцією, все ж всі згоджуються, що то була війна національно-визвольна. Тобто війна між двома різними народами. Московія ж поставила всю справу так, що які б війни не розпочиналися на територіях нею загарбаних, всі вони перед сусідами обставлялися як внутрішні, соціальні і ніколи як міжнаціональні (міжетнічні) стосунки. Особливо ревниво вона оберігала бачення так своїх стосунків з нами.
Яким же чином їй це так довго удавалося зберігати? А саме тим спо-собом, що підступно украла у нас нашу назву «Руси», дещо видозмінивши її на «Росію». Цим способом вона поступово (помаленьку) протягом часу не одного покоління привчала як сусідні країни, так і частину нас до того, що вони і ми це один народ.
Ось така не витіювата (можна б сказати, примітивна) наглість-хит-рість дозволяла Московії кожного разу (починаючи від повстання Мазепи), як тільки ми піднімали визвольний рух, відбирати від нас наші вольності все більше і більше, аж до знищення "столиці" вольниці козацтва Запорізької Січі, а після того і введення кріпацтва. Адже підмінивши, міжнаціональні стосунки на стосунки між соціальними групами, Московія тим самим, зменшила можливість змінювати державні границі, а все зводила до залагодження конфліктів між різними соціальними групами. Другими словами, через декілька поколінь була усунута сама можливість побудови аргументованої мотивації зрозумілої, як для сусідніх держав так і для населення Московії, чому якась частина її населення має право претендувати на відокремлення з утворенням нової держави.
Але з часом підступність московських царів була розгадана нашими духовними лідерами, а народом відчута на своїй шкірі; ще більше часу пішло на те, щоб знайти їхній хитрості-наглості протидію – ввести нове ім’я – та, щоб знайти і донести це нове ім’я до загалу Народу, яке б було ним прийняте.
Тим не менше, це сталося (не без допомоги, Шевченка Т. Г, котрий в «Кобзарі» вживав назву «Україна» мало не на кожній сторінці. А назву «українець» мешканцю України «прищеплювала», взявши собі його за псевдонім, Леся Українка). Як ми знаємо, Народ прийняв нове ім’я «українці». Причому воно розповсюджувалось від східної території («Слобожанщини» та Чернігівщини) і центрального Подніпров’я на південь і захід країни по мірі того, як московський «сапог» підкорював собі ці землі. Так одностайно (що вказує на національну цілісність Руси-України) Русь перетворювалася (перейменовувалася) на Україну, а русини на українців – і відбувалося це перетворення настільки недавно, (ось-ось, ще на початку ХХ ст.), що до виникнення нової події (розвалу СРСР – з яким втратилась причина перейменування) ще залишився виняток від правила: Закарпатські Русини, – який і підтверджує саме це правило.
Розповсюдження імені «Україна» на всю територію Руси-України відбулося настільки несподівано для Московії (воно відбулося), що Московія не знала як цьому зарадити. Всі їхні заходи, не тільки не зупиняли розповсюдження нового імені, а навпаки, йому сприяли. Саме усвідомлення з прийняттям нового імені себе як нації визивало національне піднесення на початку ХХ-го століття за своє звільнення. Все необхідне: територія, мова, атрибути державності, герб, гімн – вже були (існували) для того, щоб утворилася нова національна держава, але світ ще не сприйняв її, а тому й не підтримав, не був на її стороні.
Московія, тим часом, хоч і з великим трудом, знову міжнаціональне визволення звела до соціальної революції в багатонаціональній державі й «зліпила» на скору руку, так званий, союз радянських соціалістичних республік. Після чого, як помсту за спробу звільнитися (подібно до того, як помстився скажений Петро у Батурині після піднятого повстання Мазепою), розпочала новий геноцид (убивство голодом) проти Українського Народу, а після другої світової війни – за таємним приказом Сталіна, з підписами Берії-Жукова планувала всіх українців розпорошити по Сибіру.
Висновок: Із проведеного дослідження нам ще не вдалося знайти відповідь на запитання: «Чи усвідомлюють себе етнічні українці спадкоємцями і правонаступниками прадавньої етнічної Руси?», – яке зводиться до з’ясування, чи здатні будуть усвідомити себе етнічні українці нацією, після того випробовування, яке вони пройшли? Очевидно, відповідь буде знайдена після розгляду ще й двох інших питань, з якими перше тісно зв’язане.
Зате нам вдалося намалювати картину протистояння Українського Народу московсько-ординскому конгломерату протягом 340 річного періоду, в якій явно спостерігається два етапи (спроби) намагання московсько-ординского конгломерату «розчинити» Український Народ у своєму середовищі, а Український народ – зберегти свою унікальність: в перший дореволюційний – способом обкрадання України-Руси та її імені-етносу; в другий, після революції 17 р. ХХ ст. – убивством голодом Українського Народу (після здобуття ним нового імені) московсько-ординским конгломератом, щоб решту розсіяти у тайзі.
Зупинимось на описаному відтинку часу від моменту початку поневолення нас Московією до розпаду СРСР, щоб на основі дослідження зробити деяку констатацію, необхідну для подальших викладок в якості аргументації.
Зразу ж можна відмітити, що по мірі наближення часу від початку попадання нашого в залежність від Московії до початку ХХ ст. наше поневолення посилювалося – що очевидно і не потребує більш детально зупинятися на цьому моменті. Далі, в 17 році ХХ ст. відбулась спроба нашого звільнення від чужеродного поневолення. Тут важливо порівняти, щоб зрозуміти чим відрізняється момент нашого звільнення з під польського поневолення і попадання знову в поневолення від моменту нашого звільнення від Росії в 17 році минулого століття і попадання в нове поневолення. В першому моменті відбулася заміна одного чужеродного поневолення на друге чужеродне поневолення. У другому випадку чужеродність поневолення не змінилась – змінилась форма поневолення, а поневолювач залишився той самий.
Різниця цих двох моментів указує на секрет нашого більш ніж 300-літнього поневолення Московією. Чи найдеться ще котрась із націй, що так довго перебувала в неволі другої нації? Якщо й знайдеться, то не так багато.
Війну під проводом Б. Хмельницького хоч і називають інколи рево-люцією, все ж всі згоджуються, що то була війна національно-визвольна. Тобто війна між двома різними народами. Московія ж поставила всю справу так, що які б війни не розпочиналися на територіях нею загарбаних, всі вони перед сусідами обставлялися як внутрішні, соціальні і ніколи як міжнаціональні (міжетнічні) стосунки. Особливо ревниво вона оберігала бачення так своїх стосунків з нами.
Яким же чином їй це так довго удавалося зберігати? А саме тим спо-собом, що підступно украла у нас нашу назву «Руси», дещо видозмінивши її на «Росію». Цим способом вона поступово (помаленьку) протягом часу не одного покоління привчала як сусідні країни, так і частину нас до того, що вони і ми це один народ.
Ось така не витіювата (можна б сказати, примітивна) наглість-хит-рість дозволяла Московії кожного разу (починаючи від повстання Мазепи), як тільки ми піднімали визвольний рух, відбирати від нас наші вольності все більше і більше, аж до знищення "столиці" вольниці козацтва Запорізької Січі, а після того і введення кріпацтва. Адже підмінивши, міжнаціональні стосунки на стосунки між соціальними групами, Московія тим самим, зменшила можливість змінювати державні границі, а все зводила до залагодження конфліктів між різними соціальними групами. Другими словами, через декілька поколінь була усунута сама можливість побудови аргументованої мотивації зрозумілої, як для сусідніх держав так і для населення Московії, чому якась частина її населення має право претендувати на відокремлення з утворенням нової держави.
Але з часом підступність московських царів була розгадана нашими духовними лідерами, а народом відчута на своїй шкірі; ще більше часу пішло на те, щоб знайти їхній хитрості-наглості протидію – ввести нове ім’я – та, щоб знайти і донести це нове ім’я до загалу Народу, яке б було ним прийняте.
Тим не менше, це сталося (не без допомоги, Шевченка Т. Г, котрий в «Кобзарі» вживав назву «Україна» мало не на кожній сторінці. А назву «українець» мешканцю України «прищеплювала», взявши собі його за псевдонім, Леся Українка). Як ми знаємо, Народ прийняв нове ім’я «українці». Причому воно розповсюджувалось від східної території («Слобожанщини» та Чернігівщини) і центрального Подніпров’я на південь і захід країни по мірі того, як московський «сапог» підкорював собі ці землі. Так одностайно (що вказує на національну цілісність Руси-України) Русь перетворювалася (перейменовувалася) на Україну, а русини на українців – і відбувалося це перетворення настільки недавно, (ось-ось, ще на початку ХХ ст.), що до виникнення нової події (розвалу СРСР – з яким втратилась причина перейменування) ще залишився виняток від правила: Закарпатські Русини, – який і підтверджує саме це правило.
Розповсюдження імені «Україна» на всю територію Руси-України відбулося настільки несподівано для Московії (воно відбулося), що Московія не знала як цьому зарадити. Всі їхні заходи, не тільки не зупиняли розповсюдження нового імені, а навпаки, йому сприяли. Саме усвідомлення з прийняттям нового імені себе як нації визивало національне піднесення на початку ХХ-го століття за своє звільнення. Все необхідне: територія, мова, атрибути державності, герб, гімн – вже були (існували) для того, щоб утворилася нова національна держава, але світ ще не сприйняв її, а тому й не підтримав, не був на її стороні.
Московія, тим часом, хоч і з великим трудом, знову міжнаціональне визволення звела до соціальної революції в багатонаціональній державі й «зліпила» на скору руку, так званий, союз радянських соціалістичних республік. Після чого, як помсту за спробу звільнитися (подібно до того, як помстився скажений Петро у Батурині після піднятого повстання Мазепою), розпочала новий геноцид (убивство голодом) проти Українського Народу, а після другої світової війни – за таємним приказом Сталіна, з підписами Берії-Жукова планувала всіх українців розпорошити по Сибіру.
Висновок: Із проведеного дослідження нам ще не вдалося знайти відповідь на запитання: «Чи усвідомлюють себе етнічні українці спадкоємцями і правонаступниками прадавньої етнічної Руси?», – яке зводиться до з’ясування, чи здатні будуть усвідомити себе етнічні українці нацією, після того випробовування, яке вони пройшли? Очевидно, відповідь буде знайдена після розгляду ще й двох інших питань, з якими перше тісно зв’язане.
Зате нам вдалося намалювати картину протистояння Українського Народу московсько-ординскому конгломерату протягом 340 річного періоду, в якій явно спостерігається два етапи (спроби) намагання московсько-ординского конгломерату «розчинити» Український Народ у своєму середовищі, а Український народ – зберегти свою унікальність: в перший дореволюційний – способом обкрадання України-Руси та її імені-етносу; в другий, після революції 17 р. ХХ ст. – убивством голодом Українського Народу (після здобуття ним нового імені) московсько-ординским конгломератом, щоб решту розсіяти у тайзі.
А тому й постають питання: Чи здатні будемо відродитися, поки не завдали нам нових випробувань «вороженьки», котрих так довго жаліємо, все очікуємо, що ті самі «згинуть як роса на сонці»? А якщо так, то хто буде та молода генерація? І Чи достатньо тут під «молодою генерацією» розуміти лише молоде покоління?
Далі (до відповіді на друге питання)
Далі (до відповіді на друге питання)
Інформація
"Гості" не можуть коментувати дану новину.
