Відповідь на друге питання.
07.12.2009 07.12.2009
(Також див. «Постановка питань винесених на Дискусійну Трибуну» III З'їзду ВГОРУ)
Перед тим, як давати відповідь на поставлене питання, з’ясуємо спо-чатку, що ж таке ім’я, або назва Народу і, яке значеннєве навантаження воно в собі несе?
Ось яку відповідь дає на поставлене питання Євген Наконечний у своїй книзі «Украдене ім’я…»
«Назва народу, його ім’я, або інакше — етнонім, є для кожного на-роду особливим і священним. Як це не парадоксально, але без етноніма народ існувати не може, власне кажучи, без етноніма його просто нема, як нема людини без імені. “Кожний з етносів-народів має зриму і разом з тим неодмінну зовнішню ознаку: самоназву — власне ім’я, етнонім”.1 Історія будь-якого народу тісно пов’язана з історією його етноніма. Взагалі, серед головних атрибутів етнічної спільноти на першому місці стоїть саме групова власна назва.2 Етнонім — це спільне національне ім’я, яке формує та організовує людей навіть більшою мірою, ніж спільна мова, спільне походження, територія, ніж звичаї та вірування. Назва народу (племені, роду) вказує на те, що єдність його членів, як чогось відмінного від представників інших етнічних об’єднань, уже цілком усвідомлена. “Для кожної із таких єдностей, великих і малих, ім’я служить ознакою, яка об’єднує всередині й розрізняє назовні”3. Отже, зовнішнім символом внутрішньої єдності народу є загальне національне ім’я.»
А тепер уявімо собі той момент у житті Народу, коли він враз зро-зумів (хто з представників його усвідомив, а хто інтуїтивно відчув), що все це (означене Євгеном Наконечним) у нього украли, та ще й стали паскудити його добре ім’я перед іншими народами, «священну особливість» котрого він віками оберігав і примножував. Тоді, мабуть, і спрацював захисний психо-генетичний механізм необхідності зміни імені, як це не один раз бувало у житті нашого Народу:
Ось яку відповідь дає на поставлене питання Євген Наконечний у своїй книзі «Украдене ім’я…»
«Назва народу, його ім’я, або інакше — етнонім, є для кожного на-роду особливим і священним. Як це не парадоксально, але без етноніма народ існувати не може, власне кажучи, без етноніма його просто нема, як нема людини без імені. “Кожний з етносів-народів має зриму і разом з тим неодмінну зовнішню ознаку: самоназву — власне ім’я, етнонім”.1 Історія будь-якого народу тісно пов’язана з історією його етноніма. Взагалі, серед головних атрибутів етнічної спільноти на першому місці стоїть саме групова власна назва.2 Етнонім — це спільне національне ім’я, яке формує та організовує людей навіть більшою мірою, ніж спільна мова, спільне походження, територія, ніж звичаї та вірування. Назва народу (племені, роду) вказує на те, що єдність його членів, як чогось відмінного від представників інших етнічних об’єднань, уже цілком усвідомлена. “Для кожної із таких єдностей, великих і малих, ім’я служить ознакою, яка об’єднує всередині й розрізняє назовні”3. Отже, зовнішнім символом внутрішньої єдності народу є загальне національне ім’я.»
А тепер уявімо собі той момент у житті Народу, коли він враз зро-зумів (хто з представників його усвідомив, а хто інтуїтивно відчув), що все це (означене Євгеном Наконечним) у нього украли, та ще й стали паскудити його добре ім’я перед іншими народами, «священну особливість» котрого він віками оберігав і примножував. Тоді, мабуть, і спрацював захисний психо-генетичний механізм необхідності зміни імені, як це не один раз бувало у житті нашого Народу:
| Ми Дажбожі внуки і не смієм нехтувати славу нашу за віки. Се бо антами були по руськолані, А раніше були русами і лишилися ними [ВК] – Дощечка [24б] |
В других місцях [ВК] можна знайти й інші наші назви-етноси: Укри, Орії (кіморії), а тому й не дивно, що в душі Народу проявилося нове ім’я, котре походить від «УКРАЇНА». В якій чудесним чином й зашифрувались (вибудувалися в певний послідовний ряд з утвердженням сутності Народу) всі ці імена: Українці (Укри), Козаки(Киморії), Руси, Анти – Є – Нацією А(О)рійською. (із заголовних букв перелічених назв утворюється абревіатура «УКРАЇНА», в якій звук «Є» модифікується в «Ї» під впливом загалу звуків слова).
Тепер, після того, як ми відірвалися від Москво-ординського кон-гломерату народів, постає питання повертатись чи не повертатись нам назад до імені «Руси».
Ярослав Дашкевич у передмові до книжки «Украдене ім’я…» Євгена Наконечного так висловлює свою думку з приводу того, потрібно нам чи не потрібно повертатися до імені «Руси»: «Поза сумнівом, що “Московщина вкрала” (це лагідний для цієї ситуації вислів М. Грушевського), а по суті — загарбала назву Русь, яка своїм питомим змістом — етнічним, географічним, устроєвим — цілком відповідає сучасному термінові Україна.» І тому далі стверджує: «Україна сьогодні не має можливості та й, мабуть, потреби повертати своє загублене первісне ім’я — Русь.»
Тоді, що ним пропонується на заміну:
«Але Україна мусить вміти не лише відкидати зайвий чужий ідеологічний баласт. Вона мусить культивувати своє первісне ім’я Русь, оточуючи його пошаною, пієтетом — та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі. Прикриваючись гаслом “общерусскости”, українська академічна наука в 60–80-х рр. XX ст. практично згорнула до мінімуму вивчення минулого, культури, релігії Русі, віддавши цю тематику північному сусідові, а в Україні — в монопольне володіння довірених осіб.»
Далі він звертає увагу, як не просто змінити ім’я Народу, але, що не-обхідно було виконати, як вимушений крок.
«На сьогодні цілком ясно, що заміна назв Русь, русини на Україна, українці це не підміна гірших назв кращими (як це було в колоніальних та напівколоніальних країнах, коли Цейлон замінили на Шрі Ланка, а Сіам на Тайланд), а вимушений захід, щоб позбутися загрози насильницької асиміляції поневолювачами. Українців примусили міняти національне ім’я — і це був тривалий некерований стихійний процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для проведення такої кардинальної переміни.» (ЯВ: а можна й так розцінити – це був нашого Народу політичний хід, що змінив ситуацію, який був виходом із неї до настання фатальних наслідків).
Але життя не стоїть на місці, і якщо нічого не робити, думати, що коли ти нікого не чіпатимеш, то й тебе не зачеплять – це не так і дуже помилкова позиція.
На цьому наголошує й Євген Наконечний:
«Ще досі існують намагання забрати в українців їхнє національне ім’я (у Словаччині, в Польщі, у Сербії, наприклад), щоб поступово стерти їх з лиця землі вже у XXI ст.»
Як бачимо для того, щоб зберегти своє добре ім’я не достатньо його тільки періодично міняти, немаловажно, також, вміти його захищати від посягань і оберігати від зовнішніх впливів. Тобто, бути досить активним і уважним, реагувати не тільки по відношенню до своїх внутрішніх не добрих проявів, але і стосовно зовнішніх негативних чинників.
Також ми бачимо, що втратити «священну особливість» свого імені нам допомагають «українські історики, які пишуть у постмарксистській дискурсивній манері». Для яких, як наголошує далі Євген Наконечний: «…такі поняття, як “етнонім”, “нація”, “патріотизм”, є порожнім, або майже порожнім, звуком. Вони, досліджуючи минуле, не згадують, з яким напруженням усіх сил протягом майже сторіччя український народ боровся за утвердження свого нового етноніма, що було рівнозначним з боротьбою за право на існування. Ці історики керуються в своїх дослідженнях книжними, абстрактними конструкціями, далекими від реалій Східної Європи. Які б зараз не поширювалися новомодні дискурси — основними одиницями в східноєвропейському політичному світі в XIX і XX ст. виступали нації. Саме національний патріотизм був найсильнішим почуттям і саме патріотизм містить у собі справжню культурну вартість. “Класова боротьба не є основною рушійною силою історії. Цією силою є радше національне почуття”7 — це визнають навіть упереджені ліберальні дослідники.».
Отже, зберігання та розвивиток в собі відчуття національного пат-ріотизму дозволить нам уберегтися від втрати «священної особливості» імені нашого Народу. Іншими словами ми повинні в першу чергу (і більше) перейматися відчуттям власного національного патріотизму, а не захоплюватись надто досягненнями чужих народів.
Переглядаючи відео-запис розмови Л. Лук’яненка з Р. Морозов-ським (Див. відео «Співставлення думок різних точок зору» на сайті ВГОРУ), не один раз ловив себе на думці, що в моїй свідомості вживаний ним вираз: «патріотична (не патріотична) влада», – звучав не так, як він виголошувався, що говорить про те, як, все таки, дався взнаки вплив «українських істориків, які пишуть у постмарксистській дискурсивній манері». Тепер же я розумію, чому це так. Бо у Л. Лук’яненка на відміну від нас (наступних поколінь) слово «патріотична» звучить (розуміється) нерозривно зі словом «національна» – як «національно-патріотична» (навіть, якщо перше й не вживається одночасно з другим). Тоді як у нас воно «заяложене» і для його підсилення необхідно обов’язково вживати разом з «національно-»
Таким чином, нам до української влади необхідно ставити вимоги, щоб вона відображала національні інтереси української нації (тобто була завжди «національно-патріотичною»), незважаючи на свій етнічний склад. Другими словами, вимагати від тих, хто прийшов у владу, бути відданими патріотами українській нації, незважаючи на те, хто він: українець, росіянин чи юдей – в противному випадку, мусить бути вигнаним з влади.
Поки що ми бачимо, що влада не тільки не є відданою патріо-тично українській нації, але й є злочинною (непатріотичною) все робить для того, щоб знівелювати (розмивати) саму українську націю.
Яким чином вона це робить? Тут ми повинні, качаючи «снігову ба-бу» в напрямку від моменту розвалу СРСР в сторону нашого сьогодення, звернути увагу, що злочин (геноцид) відносно українського народу продовжується. Поки ми намагаємося оговтатися від дії на нас геноцидом «убивства голодом» після відриву від московського багатоетнічного конгломерату, до нас (нації) підійшли з іншої сторони, зі сторони влади: сформувавши не патріотичну до української нації владу, й з її допомогою, записуючи закони (Конституцію «найкращу» в світі, по якій щоби «росіянину жилося в Україні краще ніж в Росії, а єврею – ніж в Ізраїлі») для нас шкідливі. Такі, що дозволяють проводити геноцид відносно української нації тим способом, щоб «розмивати» її із середини через дію іншими етносами, непомірно надаючи їм прав в Україні більших ніж це допустимо, щоб не була ущемлена корінна нація. Позбавили юридично її прав на існування, анулювавши графу національність в паспорті та інших похідних від нього документах.
Тепер, після того, як ми відірвалися від Москво-ординського кон-гломерату народів, постає питання повертатись чи не повертатись нам назад до імені «Руси».
Ярослав Дашкевич у передмові до книжки «Украдене ім’я…» Євгена Наконечного так висловлює свою думку з приводу того, потрібно нам чи не потрібно повертатися до імені «Руси»: «Поза сумнівом, що “Московщина вкрала” (це лагідний для цієї ситуації вислів М. Грушевського), а по суті — загарбала назву Русь, яка своїм питомим змістом — етнічним, географічним, устроєвим — цілком відповідає сучасному термінові Україна.» І тому далі стверджує: «Україна сьогодні не має можливості та й, мабуть, потреби повертати своє загублене первісне ім’я — Русь.»
Тоді, що ним пропонується на заміну:
«Але Україна мусить вміти не лише відкидати зайвий чужий ідеологічний баласт. Вона мусить культивувати своє первісне ім’я Русь, оточуючи його пошаною, пієтетом — та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі. Прикриваючись гаслом “общерусскости”, українська академічна наука в 60–80-х рр. XX ст. практично згорнула до мінімуму вивчення минулого, культури, релігії Русі, віддавши цю тематику північному сусідові, а в Україні — в монопольне володіння довірених осіб.»
Далі він звертає увагу, як не просто змінити ім’я Народу, але, що не-обхідно було виконати, як вимушений крок.
«На сьогодні цілком ясно, що заміна назв Русь, русини на Україна, українці це не підміна гірших назв кращими (як це було в колоніальних та напівколоніальних країнах, коли Цейлон замінили на Шрі Ланка, а Сіам на Тайланд), а вимушений захід, щоб позбутися загрози насильницької асиміляції поневолювачами. Українців примусили міняти національне ім’я — і це був тривалий некерований стихійний процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для проведення такої кардинальної переміни.» (ЯВ: а можна й так розцінити – це був нашого Народу політичний хід, що змінив ситуацію, який був виходом із неї до настання фатальних наслідків).
Але життя не стоїть на місці, і якщо нічого не робити, думати, що коли ти нікого не чіпатимеш, то й тебе не зачеплять – це не так і дуже помилкова позиція.
На цьому наголошує й Євген Наконечний:
«Ще досі існують намагання забрати в українців їхнє національне ім’я (у Словаччині, в Польщі, у Сербії, наприклад), щоб поступово стерти їх з лиця землі вже у XXI ст.»
Як бачимо для того, щоб зберегти своє добре ім’я не достатньо його тільки періодично міняти, немаловажно, також, вміти його захищати від посягань і оберігати від зовнішніх впливів. Тобто, бути досить активним і уважним, реагувати не тільки по відношенню до своїх внутрішніх не добрих проявів, але і стосовно зовнішніх негативних чинників.
Також ми бачимо, що втратити «священну особливість» свого імені нам допомагають «українські історики, які пишуть у постмарксистській дискурсивній манері». Для яких, як наголошує далі Євген Наконечний: «…такі поняття, як “етнонім”, “нація”, “патріотизм”, є порожнім, або майже порожнім, звуком. Вони, досліджуючи минуле, не згадують, з яким напруженням усіх сил протягом майже сторіччя український народ боровся за утвердження свого нового етноніма, що було рівнозначним з боротьбою за право на існування. Ці історики керуються в своїх дослідженнях книжними, абстрактними конструкціями, далекими від реалій Східної Європи. Які б зараз не поширювалися новомодні дискурси — основними одиницями в східноєвропейському політичному світі в XIX і XX ст. виступали нації. Саме національний патріотизм був найсильнішим почуттям і саме патріотизм містить у собі справжню культурну вартість. “Класова боротьба не є основною рушійною силою історії. Цією силою є радше національне почуття”7 — це визнають навіть упереджені ліберальні дослідники.».
Отже, зберігання та розвивиток в собі відчуття національного пат-ріотизму дозволить нам уберегтися від втрати «священної особливості» імені нашого Народу. Іншими словами ми повинні в першу чергу (і більше) перейматися відчуттям власного національного патріотизму, а не захоплюватись надто досягненнями чужих народів.
Переглядаючи відео-запис розмови Л. Лук’яненка з Р. Морозов-ським (Див. відео «Співставлення думок різних точок зору» на сайті ВГОРУ), не один раз ловив себе на думці, що в моїй свідомості вживаний ним вираз: «патріотична (не патріотична) влада», – звучав не так, як він виголошувався, що говорить про те, як, все таки, дався взнаки вплив «українських істориків, які пишуть у постмарксистській дискурсивній манері». Тепер же я розумію, чому це так. Бо у Л. Лук’яненка на відміну від нас (наступних поколінь) слово «патріотична» звучить (розуміється) нерозривно зі словом «національна» – як «національно-патріотична» (навіть, якщо перше й не вживається одночасно з другим). Тоді як у нас воно «заяложене» і для його підсилення необхідно обов’язково вживати разом з «національно-»
Таким чином, нам до української влади необхідно ставити вимоги, щоб вона відображала національні інтереси української нації (тобто була завжди «національно-патріотичною»), незважаючи на свій етнічний склад. Другими словами, вимагати від тих, хто прийшов у владу, бути відданими патріотами українській нації, незважаючи на те, хто він: українець, росіянин чи юдей – в противному випадку, мусить бути вигнаним з влади.
Поки що ми бачимо, що влада не тільки не є відданою патріо-тично українській нації, але й є злочинною (непатріотичною) все робить для того, щоб знівелювати (розмивати) саму українську націю.
Яким чином вона це робить? Тут ми повинні, качаючи «снігову ба-бу» в напрямку від моменту розвалу СРСР в сторону нашого сьогодення, звернути увагу, що злочин (геноцид) відносно українського народу продовжується. Поки ми намагаємося оговтатися від дії на нас геноцидом «убивства голодом» після відриву від московського багатоетнічного конгломерату, до нас (нації) підійшли з іншої сторони, зі сторони влади: сформувавши не патріотичну до української нації владу, й з її допомогою, записуючи закони (Конституцію «найкращу» в світі, по якій щоби «росіянину жилося в Україні краще ніж в Росії, а єврею – ніж в Ізраїлі») для нас шкідливі. Такі, що дозволяють проводити геноцид відносно української нації тим способом, щоб «розмивати» її із середини через дію іншими етносами, непомірно надаючи їм прав в Україні більших ніж це допустимо, щоб не була ущемлена корінна нація. Позбавили юридично її прав на існування, анулювавши графу національність в паспорті та інших похідних від нього документах.
10.12.2009 11.12.2009
12.12.2009
Висновок:
Як бачимо із проведених досліджень, справа дуже не проста. Що зміна імені це цілий процес. Причому, тоді до подібного процесу націю в цілому спонукали зовнішні чинники, який все ж усвідомлювався (переломлявся у свідомості) провідниками нації. Тепер же, націю розкладають більше з середини дією іншими етносами і управляють цим процесом з допомогою непатріотичної влади. А тому протистояти цьому подібно, як діяли провідники нації в минулому, не вдасться. Просто змінити ім’я нічого не дасть. Необхідно ще розуміти, який процес має супроводжуватися (запуститися), як тільки ми свідомо самі захочемо змінити своє ім’я-етнос. І, що спонукатиме нас до цього?
10.12.2009 11.12.2009
10.12.2009 11.12.2009
12.12.2009
І дійсно. Продовжуючи качати нашу «снігову бабу» у напрямку від початку Богданового визволення назад у віки: період тримвірату «Річ Посполиту», «Литовсько-Руського» періоду, Москво-Золотоординського періоду, Київської Руси від її кінця до початку впровадження християнства на Руси. Всі ці періоди в сумі і аж до наших днів – період нав’язування нам християнства, навіть і в 70-літній період (що являється різновидом фрагментів-періодів ще більшої матрьошки) комуністичного режиму. На фоні ж християнського періоду (більшої матрьошки) виділяється період меншої матрьошки – відстоювання свого доброго імені.
Наше протистояння християнству ніколи не зупинялося і дотяг-нулося до наших днів. Причому, всі перелічені періоди – представляють собою різновиди такого протистояння. Кожний наступний період – являвся новим іспитом організовуваним нам християнським світом. Наприклад, про те, що в період тримвірату «Річ Посполита» відбувалася війна між двома братніми народами (з одного кореня походимо) внаслідок християнського чинника – нас посварили, вплутавши у нібито війну між собою двох течій християнства, – Кобзар Духовних Настанов описує так:
| Росли, Росли сини і веселили Старії скорбнії літа… Аж поки іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай. І розлили Широке море сльоз і крові, А сирот іменем Христовим Замордували, розп’яли… |
Поникли голови козачі, Неначе стоптана трава. Украйна плаче, стогне-плаче! За головою голова Додолу пада. Кат лютує, А ксьондз скаженим язиком Кричить: “Te deum! Алілуя!..” “Полякам” |
Було б доречно прокоментувати детальніше (див. про це в більш поважній праці Добродія «Християнізація») всі зазначені періоди формування «більшої матрьошки», але визначений формат розгляду питань, що вже й так опух і непомірно обтяжився, вимагає обмежитись сказаним.
Таким чином, щоб бути вільним, неможна звільнившись від «меншої матрьошки», зупинятися на півшляху, і не звільнятися від «більшої матрьошки».
Отже, саме цей процес звільнення і повернення нашої свідомості до Світогляду Віри Предків Наших одночасно супроводжуватиме зміну імені Народу. Тоді, повертаючись до первинної постановки питання, це й буде «Відродження Праукраїнської самоназви етносу – руси та назви держави – Русь». Але розпочати процес повинна деяка частина українського Народу – зрозуміло, що це буде рідновірська. І тоді рідновірська частина народу, що стала на шлях відродження прапрадідівського світогляду, від не рідновірської відрізнятиметься ще й іменем. Не рідновірська частина народу залишає за собою назву «українці», а рідновірська приймає ім’я, яке входить в назву-абревіатуру (Родового Дерева Життя) «УКРАЇНА» – «руси». Де «руси», являють собою молодий пагін на єдиному Родовому Дереві Життя, який потягне за собою омолодження всього Дерева, тобто спонукатиме українців повернутися до Світогляду предків, а отже й до Праукраїнської самоназви Руси.
Таким чином, щоб бути вільним, неможна звільнившись від «меншої матрьошки», зупинятися на півшляху, і не звільнятися від «більшої матрьошки».
Отже, саме цей процес звільнення і повернення нашої свідомості до Світогляду Віри Предків Наших одночасно супроводжуватиме зміну імені Народу. Тоді, повертаючись до первинної постановки питання, це й буде «Відродження Праукраїнської самоназви етносу – руси та назви держави – Русь». Але розпочати процес повинна деяка частина українського Народу – зрозуміло, що це буде рідновірська. І тоді рідновірська частина народу, що стала на шлях відродження прапрадідівського світогляду, від не рідновірської відрізнятиметься ще й іменем. Не рідновірська частина народу залишає за собою назву «українці», а рідновірська приймає ім’я, яке входить в назву-абревіатуру (Родового Дерева Життя) «УКРАЇНА» – «руси». Де «руси», являють собою молодий пагін на єдиному Родовому Дереві Життя, який потягне за собою омолодження всього Дерева, тобто спонукатиме українців повернутися до Світогляду предків, а отже й до Праукраїнської самоназви Руси.
Замість висновку формулювання мотивацій:
1. Мотивація адресованя НЕПАТРІОТИЧНІЙ ВЛАДІ*. Мотивація нашого домагання зафіксувати свій статус «корінного народу» юридично: бо нас, які є Корінним Народом України (згідно Законів Природи), позбавляють цього статусу різними юридичними змінами (махінаціями) в законах і документах, вчасності ліквідацією графи «національність» (що рівнозначно – ліквідації української нації) в офіційних документах.
2. Мотивація адресована УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДУ. Мотивація нашого виокремлення (виділення) через самоназву із загалу українців: бо ми з огляду самозбереження вважаємо за необхідність зорганізуватися, щоб чинити спротив намаганням НЕПАТРІОТИЧНОЮ ВЛАДОЮ девальвувати унікальність українського народу.
3. Мотивація адресована РІДНОВІРАМ. Мотивація зміни самоназви: «нова» (чи «давно забута стара») самоназва не повинна бути самоціллю, а є засобом (інструментом) по самозбереженню унікальності країнського народу. Критерії вибору самоназви: має братись із нашої духовної спадщини, не нести в собі образливих мотивів, бути прийнятною для найбільшого загалу рідновірів (рідновірських організацій) – виступати об’єднуючим фактором. Це має бути щось подібне до того, коли новонародженій дитині дають ім’я його Діда або іншого Пращура.
---------------------------------------
[*] Фраза вживана Л. Г. Лук’яненком. Див. відео «Співставлення думок різних точок зору» на сайті ВГОРУ та пояснення вище по тексту.
[1] Дорошенко Д. Нарис історії України. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. – Т. I. – С. 19.
[2] Крип’якевич І. П. Історія України.— Львів: Світ, 1990.— С. 307.
[3] Кузьмин А. Г. Две концепции начала Руси в Повести временных лет // История СССР.— 1969.— № 6.— С. 86.
[7] Костомаров М. І. Давно-ли Малая Русь стала писаться Малороссией? // Записки Українського наукового Товариства в Києві.— К., 1928.— Т. XXVII.— С. 224.
[*] Фраза вживана Л. Г. Лук’яненком. Див. відео «Співставлення думок різних точок зору» на сайті ВГОРУ та пояснення вище по тексту.
[1] Дорошенко Д. Нарис історії України. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. – Т. I. – С. 19.
[2] Крип’якевич І. П. Історія України.— Львів: Світ, 1990.— С. 307.
[3] Кузьмин А. Г. Две концепции начала Руси в Повести временных лет // История СССР.— 1969.— № 6.— С. 86.
[7] Костомаров М. І. Давно-ли Малая Русь стала писаться Малороссией? // Записки Українського наукового Товариства в Києві.— К., 1928.— Т. XXVII.— С. 224.
