Тези виступу на І теоретичній
Дорошенко Ант
Національний Координатор ВГО РУ,
доктор філософії в галузі державного управління
Національний Координатор ВГО РУ,
доктор філософії в галузі державного управління
ЧІТКІ ВІДПОВІДІ НА СУТТЄВІ І КОНКРЕТНІ ПРАКТИЧНІ ПИТАННЯ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИКИ ЯК ВИЯВ ОРГАНІЧНОСТІ ТА ДОСКОНАЛОСТІ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОЇ ДОКТРИНИ РІДНОВІРІВ УКРАЇНИ.
Деякі попередні зауваження.
Прийняття «Програмових та організаційних засад цивілізаційної доктрини рідновірів України» стало важливим етапом не тільки в розвитку Української Духовної Революції, яка зовні непомітно відбувається в Україні та поступово «оволодіває масами», але й практично-організаційно започаткувало майбутній широкий Рух Українського Національного Визволення в якості суспільно-практичної рушійної сили в творенні українського природно-космічного способу світоіснування-світорозуміння, - Цивілізації Дажбожичів.
За широтою і глибиною осягання українського буття, універсальністю, органічністю, цілісністю відповідей на духовні, політичні, економічні, морально-етичні питання сучасності цей документ ВГО РУ є принципово відмінним від Програм усіх діючих в Україні політичних партій, релігійних чи громадських організацій.
Висока оцінка зробленого Національною Координаційною Радою ВГО РУ, провідниками і мислителями інших рідновірських спільнот зовсім не означає, що процес осягання сучасного стану та перспектив української нації-етносу завершився і що ми маємо узгоджені відповіді на будь-які запитання. Але витокові засади і способи осмислення Яви, Нави і Прави нам зрозумілі...
Відповіді на питання конференції повинні ґрунтуватись на встановлених істинах і базових принципах Українського Святого Письма та Українського Природного Звичаю, Досвіді і Заповітах Праотців наших, на засадах «Цивілізаційної доктрини рідновірів України». Звісно, що побратим В. Красицький правий, коли ставить питання про видання «Антології витоково-світоглядних засад Рідної Української Національної Віри з громадсько політичної тематики», трактуючи останні слова в більш широкому розумінні, ніж РУНВіра.
1. Про класово-національну природу нинішньої держава Україна.
Характеризуючи сутність української державності необхідно, перш за все, звернути увагу на інтегрованість нашої влади в світові структури-організації: ООН, ВТО, ПАРЄ і т.д. Усі ці організації планетарного масштабу, в свою чергу, не є якимось нейтральним співтовариством учасників, що є рівноправними і мають однаковий вплив на прийняття рішень, обов’язкових до виконання кожним учасником. Домінують в цих міжнародних інституціях, вирішальним чином впливають на процес прийняття рішень так звані країни «ліберальної західної демократії» (США, Англія, Франція, Німеччина, Італія, Ізраїль, Канада і т. д.). Вищеназвані країни тісно координують між собою діяльність на міжнародній арені шляхом створення закритих політичних чи економічних блоків (НАТО, Європейський Союз, Міжнародний Валютний Фонд і т.п.), куди доступ представникам інших самобутніх і значних планетарних цивілізацій (Китай, Індія, арабський світ, Японія, тощо) або зовсім закритий, або ж відкритий для участі лише в якості другорядного учасника чи спостерігача. Окрім юридично оформлених інституцій, концептуальне керування світом «Західна Демократія» здійснює через різноманітні напівурядові-надурядові організації («Комітет 300»), дослідницькі, благодійні, фонди («Римський клуб», «Фонд Сороса»), діяльність яких спрямована на розповсюдження та встановлення в світі «Демократії» (не Китайської і не Арабської). Виходячи з визначення цивілізації як певного стійкого, діючого протягом тривалого часу на значних просторах уявлення про світ і відповідного цьому світобаченню способа взаємодії великих людських мас з природою і між собою в процесі забезпечення свого існування, ми і говоримо про країни «ліберальної західної демократії» як про єдину юдео-християнську цивілізацію.
Україна є важливим територіальним округом (територіально-адміністративною одиницею) юдохристиянської цивілізації з неусталеними кордонами та колоніально-коаліційним правлінням (протекторатом) країн-лідерів цієї домінуючої планетарної сили над місцевим населенням і де, внаслідок хиткої тимчасової рівноваги та внутрішніх протиріч між колонізаторами, аборигенна верхівка, з одного боку, широко використовуються умовними противниками в змаганнях за вплив, а з іншої сторони, має деяку можливість відстоювати свої власні інтереси. Яким чином ці власні інтереси «політичної нації України» співвідносяться з національно-етнічними інтересами саме корінних жителів було висвітлено мною в роботі «Національна безпека України та безпека української нації».
Хотів би звернути особливу увагу на той факт, що міжнародне законодавство Конституцією України поставлено над національним.
Рідновірська доктрина гостро потребує теоретичних розробок стосовно принципів та засад світового фінансово-економічного співробітництва, членства України в міжнародних торгівельних союзах, планетарного розподілу праці і т. п.
II. Ставлення до вступу України в НАТО, ЄС, СОТ
Існує вичерпний дороговказ від попередників (предтеч нинішнього рідновірства) для вирішення питання вступу (чи не вступу) до НАТО, Московського чи інших блоків.
Аби виконати побажання побритима В. Красицького і опублікувати лише ті висловлювання-настанови Праотців Української Нації, що прямо і виключно стосуються тільки вибору «Захід – Схід», то таких методологічних вказівок набралось би на декілька томів і вони були б ОДНОЗНАЧНИМИ за змістом.
Для прикладу наведемо заповіти тих великих теоретиків і практиків, видатних провідників нації, які стоять в часовому вимірі найближче до нас і які саме з питання блоковості-неблоковості України висловились прямо і конкретно. Є достатні підстави для підозр, що саме відвертість висновків не сподобалась ні «Сходу», ні «Заходу» і стала однією з причин смерті наших великих попередників в результаті детально спланованих терористичних замахів…(Цитати з робіт Л. Ребета і С. Бандери)
Формування ж і витоки української зовнішньої політики багатовекторності протягом останніх 500 років з частою і різкою зміною орієнтації (союзів) з Заходу на Північ, а з Півночі на Схід чи Південь і т. д. докладно окреслені в роботах Ю. Липи.
(Цитата)
Зараз ми робимо висновок, що традиційна українська політика останніх п’яти століть була наслідком і платою за поразку наших предків в творенні самостійної окремішньої планетарної цивілізації в Х - першій четверті ХIII вв. В результаті встановлення і тривалого правління різних форм юдо-християнської цивілізаційної диктатури система духовних і матеріальних цінностей нашого етносу була сильно здеформована і вилилась у форму «Українства – Тутешньості» де самобутні національно-природні мотиви співіснують з космополітичним денаціюючим християнством. Часта зміна українських зовнішньополітичних векторів пояснюється внутрішньою слабкістю нації і відповідно спробами державного керівництва (саме через цю внутрішню слабкість) використати протилежність інтересів сусідніх держав в Україні для утримання України як вісі міжнародних відносин і збереження «хиткої незалежності».
Модернізуючи юдеохристиянство, теоретики-московіти впритул наблизились до створення «МОСКОВСЬКО-ОРДИНСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ», що створює підґрунтя для народження нової сучасної планетарної цивілізації «Єдина Слов’янська Русь, батьківщина Христоса-Спасителя». В разі досягнення швидкого успіху цього проекту духовно–матеріальної трансформації на території контрольованій нацією московитів і відповідної затримки в розгортанні процессу цивілізаційного оновлення в Україні, ми будемо поглинені і розчинені в новій людській спільноті, прообраз якої ми спостерігали в «советском народе». В такому випадку ми переживаємо третю і останню війну за Незалнежність.
ІІІ. Питання двомовності, міжнаціональних стосунків і територіальної цілісності України.
Україна вступає в період нестабільності і невизначеності навіть відносно свого подальшого існування в якості міжнародно визнаного державного утворення.
За цих обставин, обережність в проведенні поточних тактичних державницьких дій (розрахованих, скажімо, на 5-10 років), повинна бути поєднана з ясним баченням стратегічної перспективи України як окремішньої планетарної Дажбожої Цивілізації (творитьcя протягом десятиліть і на віки).
1. Мова є основою тривалого (віковічного) об’єднання людей і постійно діючим кодом при поділі оточуючих за принципом «свій – чужий». Тому боротьба за український мовний простір фактично є боротьбою за територіальне ядро-осердя української планетарної цивілізації.
Головна і найбільша загроза українській національно-етнічній ідентичності походить з московського боку. Саме через московськомовний вплив відбувається денаціювання українців і втягування в сферу Московського Світу, в сферу московської трактовки минулого і сьогодення, московської державності, політики, культури, моди, інтересів, досягнень, трагедій…
Оскільки московіти відносять себе до слав’янського світу та претендують на особливу і виняткову роль духовного і культурного лідера всього слов’янства, на створення особливої Слов’янської Православної Цивілізації (можливо, з різко-реформованим Московським Патріархатом на чолі), то в спокої вони нас не залишать. Більш того, перебуваючи під тиском національно-етнічних визвольних рухів, перш за все з Півдня і Сходу в самій Російській Федерації, вони зможуть зберегти свою метальність, зберегтись в якості великого імперського народу лиш підсилившись кількісно і якісно за рахунок українців. «Зберігши за собою Середню Азію і Кавказ, але втративши Україну, Росія вже не буде імперією. Втративши і Середню Азію, і Кавказ, але поглинувши Україну, - Росія залишиться імперією»(З.Бжезинський)
Без своєї цивілізаційної національної ідеї (а сучасна, окремішна і життєздатна цивілізаційна українська національна ідея може бути лише рідновірською, побудованою на глибоких витокових національно-етнічних коренях) наш народ приречений на поглинання.
Та зі Сходу може йти до українців-русів не тільки загроза національному існуванню, але й національне підсилення в разі, якщо росіяни-московіти, під впливом історичних поразок і протверезіння, визнають себе «розсіяними русами (розсіянами)». Але така «проукраїнськи спрямована» реасиміляція московітів, неетнічна національність яких тримається на не на природних звичаях і прив’язаності до конкретного ландшафту (території), а на специфічній формі юдохристиянського світогляду та російсько-московській мові можлива, знову ж таки, лише на основі повернення до природного язичництва. Інакше кажучи, є загроза, що без імперської ментальності не стане московіта, але з’явиться оновлений «земледелец-кочевник», - войовничий руський (чи хозарський або татарський) раб.
Таким чином, національно-етнiчна визвольна боротьба українців-русів є також і «боротьбою За» повернення нашого внучатого племінника московіта до сім’ї слов’янських народів не в якості юдохристиянина-асимілятора (що співає пісню «знаю я точно, давно меня ждет край, где ни разу я не был») , а повноцiнного, рівноправного і передбачуваного родича.
В цій тривалій і складній «боротьбі За» збереження, відстоювання і розвій своєї української мови-коду, на мій погляд, потрібно зовсім по іншому протистояти спробам московсько-імперського мовно-культурного геноциду.
1. Потрібно трактувати російcьсько-московську мову як одну iз гілок, як відгалуження від могутнього стовбура української мови. Як Англія гордиться тим, що США, Канада, Австралія і т. д. використали при створенні «своїх» державних мов англійську, таким же чином і ми повинні звисока споглядати на носіїв російсько-московської мови. Староукраїнська мова існувала вже тоді, коли не було не лише Московії, але навіть і самої Москви…Огляд минулого підтверджує, що віддавати московітам вкрадені в українців назви і досягнення, відмовлятись від вирішальної частки у співвласності на все руське чи російське немає підстав. Справа в іншому: не Москва і Московія, а Київ і Україна, залишаються не тільки батьком і матір’ю городів руських і російських, але в підсумку і всього пройденого і надбаного за останніх 11000 тисяч років Української «історії», Українського Світу, що минав; Українського Світу, де МИ НАВ…
2. Російсько-московська мова є спрощена, вульгаризована, пристосована для неукраїнців українська мова.
3. Спрощеною і вульгаризованою мовою спілкуються раби-юдеохристияни, які чи то через низький рівень культури, чи то через дефекти, пов’язані з важким генетичним успадкуванням, не в змозі оволодіти витонченою солов’їною мовою…
4. Стоячи категорично на засадах єдиної державної української мови, в той же час не потрібно впадати в переляк чи апатію в разі запровадження деякими регіонами (областями) російсько-московської як другої державної.
Звісно, це буде програною українством битвою на певній території саме України... Але програна битва, це ще не програна війна. Та й не варто надмірно перебільшувати значення такої поразки, адже запровадження другої державної не звільнятиме чиновників від обов’язку знати першу державну мову. Потрібно буде чинити постійний тиск на владців, аби вони не просто тільки володіли українською мовою, але й щосекундно відчували, що тiльки (лише, перш за все, вирішальним чином) знання української є пропуском до вищих ешелонів влади, умовою сприйняття елітою суспільства…До речі, стихійно це вже відбувається. Недавні «донецькі», в своїй основній масі вивчили українську мову і при нагоді з ледь прихованою гордістю демонструють це своє інтелектуальне досягнення…
Боротьба за мовно-культурний простір на теренах України є зовнішнім виразом більш глибокого і принципового явища: яка нація успадкує і очолить «словянський простір» після розпаду Російської Федерації і завершення перезавантаження, пере форматування на просторах колишнього СРСР. Московіти чи Українці?
Боротьба збанкрутілої Московської «Християнсько-Православної» Цивілізації, що намагається відродитись в реформованому вигляді, з Українською Цивілізацією Дажбожичів, яка завершує етап внутріутробного розвитку, - саме ця боротьба стане змістом цілої епохи глибоких геосоціальних змін на «словянських просторах» колишнього СРСР.
Боротьба цивілізацій відбувається на різних рівнях, в різноманітних формах і результат-наслідок цієї боротьби залежить від людей настільки, наскільки вони діють «у єдності з Богами нашими», у гармонії з природно-космічними поконами…
Не розуміючи суті духовно-світоглядної складової міжцивілізаційної боротьби як найвищої і, врешті-решт, вирішальної сфери того протиборства, що розпочинається зараз, московіти в своїх антиукраїнських діях зосередились на проблемі геополітичного (політико-ідеологічного) вибору, стратегії другого рівня. «Геополитическая направленность, - пише лідер кримських комуністів Грач, - это основа основ, без решения этой проблемы на Украине не будет в том числе ни хлеба, ни сахара, ни работы. Поэтому не слушайте сегодня этих политических пустозвонов, что так активно вновь устремились во все регионы Украины за голосами избирателей, и по Крыму тоже вовсю шастают, они предлагают вам не обращать внимание на геополитическую проблему, называют это делом далеким, которое можно и на завтрашний день отложить, говорят, что на сегодня главное - людей накормить. Но каким образом накормить, если Украина рубит сук, на котором веками сидела, рубит под корень то древо, с которым корни общие, и от которого все наши ветви растут - Россию. Без России мы как раз и не сможем жить. Для нас Россия - это и хлеб, и песня, и душа, и история. Вот из этой геополитической дилеммы и нужно исходить. Хоть границами нас рассекли, но организм - то общий остался. И в энергетическом, и в экономическом, и в духовном, историческом, этническом и многих других планах».
Ті, для кого «Россия - это и хлеб, и песня, и душа, и история» приблизно на половині території України під вивіскою Української президентсько-парламентської республіки «творять» найгірші форми Московської державності, дискредитують українську державність, сіють недовіру і зневіру населення (перш за все, титульної нації) до існуючої влади, до Президента-Гетьмана-Українця.
Згадуючи часи Українського Гетьманату 1918 року, В. Вінниченко з обуренням писав про катастрофічні наслідки для відносин Гетьмана з народом внаслідок як свідомо-підступної, так і стихійно-дискридитаційної політики москвофілів , які заполонили тоді владні структури в центрі і провінціях: «Але що найшкодливіше було для українського відродження, то це та надзвичайно підла, мерзенна провокація, яку робили провінціальні власті…Роблячи всякі насильства й жорстокості над населенням, вони старались усиленно підкреслювати, що це робить українська влада. Порячи різками яке небудь село, офіцерня всякими способами маніфестувала, що це робить з селянами українська влада й робить в ім’я української держави. Селяни й самі добре відчували, що їх катовано через оту українську державу, а ці провокаційні, умисні підкреслювання ще більш розворушували їхню ненависть. Не маючи змоги розібратись у тому, селяне переносили свою ненависть взагалі на українську державність і навіть на саму ідею українського національного відродження. Слова «Україна», «Українська Держава» тепер асоціювалась у них з словами «Гетьман», «пани», «старости», «карні експедиції», «офіцерня» й усяке инче страхіття».
У нинішніх владних структурах Криму та східних областей заправляють великоруські шовіністи-держиморди часто з недавніх українців, що «втекли в московство» і погрожують тепер відокремленням підконтрольних їм територій від України в разі проведення Урядом і Президентом політики дійсної українізації.
Як реагувати рідновірській центральній владі у Києві, якщо, наприклад, Кримська автономія внутрішніми місцевими і загальнотаврійським референдумами проголосить свою незалежність від України?
І чи потрібно буде поспішно об’єднуватись з тими територіями нинішньої Російської Федерації, які в разі прогнозованого (можливо, швидкого і несподіваного) розпаду цього міжнаціонального утворення забажають злучитися з Україною?
Який же критерій повинен бути вирішальним при прийнятті такого роду рішень? Збереження (Крим) та розширення території української держави (Кубань)? Збереження чи збільшення чисельності населення країни і природно-виробничих багатств?
А критерій-то вже визначений Програмовими Засадами ВГО РУ! Будь-яке рішення повинно прийматись виходячи з принципу національно-етнічного україноцентризму. Іншими словами, всяке рішення повинно прийматись в залежності від того, чи буде воно сприятливим для «виживання українства як космічного феномена зі збереженням своєї самобутньої ідентичності».
Ніякі прирощеня території, населення, заводів і т.д. є недоцільними, якщо в результаті такого збільшення чи розширення ослабляється українська нація-етнос. Ніяка територіальна чи чисельна велич держави з найукраїнськішою назвою, сама по собі нам не потрібна і не буде в решті-решт сприятливою, якщо в цій державі не забезпечені пріоритетні умови для збільшення кількості і якості саме українства.
У досвіді минулого ми знаходимо цікаві докази на користь того, що майбутнє Українців-Дажбожичів вирішальним чином залежить не від початкових величин підконтрольної території та кількості підконтрольного населення.
В липні 1917 року Тимчасовий Уряд сам запропонував Українській Центральній Раді, що фактично, спираючись на волю населення йшла до влади, офіційно взяти на себе повну відповідальність в якості легітимного і юридично-визнаного ним Уряду Української Автономії. Але Тимчасовий Уряд («Временное Правительство») погоджувався визнати державу Україна в межах лише чотирьох губерній. Серед очільників українства стався розкол на тих, хто рішуче і категорично стояв на позиціях «Україна може бути тільки в повних етнографічних межах» і на готових прийняти пропозицію Тимчасового Уряду. З формальної точки зору ці погляди представляли В. Вінниченко, діючий тоді керівник Генерального секретаріату Центральної Ради і Д. Дорошенко, якому в ході консультацій найбільших політичних партій Центральної Ради вирішено було запропонувати цю посаду Голови Уряду..
Аналізуючи тодішню ситуацію з позицій сьогодення дослідники пишуть: «Відомий історик, що мав до себе прихильність офіційного Петрограда, на відміну від В. Вінниченка, вважав за можливе хапатись за будь-яку, навіть найменшу можливість , бодай за куцу автономію й запроваджувати її якнайшвидше. На його думку, це сприятливо впливало б на формування національної свідомості в широких колах українського населення, яке, відчувши реальні переваги автономії, вже не відступилось би від досягнутого. А програму й тактику слід було будувати не на тимчасовій слабкості центрального уряду, не на боротьбі за рамки формальних взаємин з Петроградом, а на внутрішньому будівництві, на «націоналізації цілого суспільного життя на Україні. А до цього будівництва треба було притягти, - на думку Д.Дорошенка, - якнайширші круги українського населення, в тім числі і землевласницькі, кріпко зв’язані з краєм, з його інтересами. Будувати нову Україну за допомогою лише тих, в значній мірі здеклясованих кругів, що наповнили своїми представниками ряди членiв Ц. Ради, і на космополітичній «революційній демократії, що засідала там же яко «меншості», - він вважав, -…ледве чи здійснимим…Що ж до обкроєння території автономної України, - то він гадав, - …що нашим ділом було би наладнати життя у їй так, що вона, являючись осередком упорядкованого життя серед усе зростаючої всеросійської анархії, служила б аттракційною силою, яка дуже скоро притягла би решту українських територій і приєднала би їх до основного пня».
«Однак, - пишуть дослідники, - виголошена в означеному дусі урядова програма не могла бути схваленою Центральною Радою. Її автор це збагнув досить швидко і, зважаючи на явно ліві настрої в Раді , став сам відмовлятись від запропонованої йому високої посади». В. Вінниченко , який за словами того Д. Дорошенка «не чіплявся за владу і готовий був її покинути, …сам уже бачив, що хтось інший навряд чи зможе опанувати ситуацією, а тому був схильний повернутись до головування в Генеральному секретаріаті».
Дискусія щодо прийнятних територіальних розмірів українського владування в трагікомічній формі повторилась через три роки, але вже за умов, коли національна Українська революція явно спадала і з боями відкочувалась.
Літом 1920 року, вище більшовицьке військово-політичне керівництво Радянської Росії, виходячи з надзвичайності загрози, прийняло рішення ліквідувати білогвардійську владу Врангеля в Криму. Але перемогти Врангеля в умовах, коли в тилу радянських військ залишались недобиті частини «батька Махна», було неможливо. Окрім того, у більшовиків були сумніви відносно того, чи можливий взагалі розгром Врангеля без допомоги махновців. Сам же Махно вже не мав сил для відвертого протистояння комуністам. Обидві сторони змушені були шукати компроміс.
В решті-решт обложений Махно вирішив використати труднощі червоних, аби послабити тиск і висунув біля двох десятків вимог: звільнити полонених повстанців, надати військово-технічну та продовольчу допомогу, тощо. Уважно розглянувши ультиматум, Троцький задовольнив усі вимоги махновців, за винятком одної. Він не дозволив створити махновську республіку в межах ОДНОГО ПОВІТУ, про що просив Махно. При цьому Троцький зауважив, що він не дав би дозволу створити окремішну українську владу навіть в ОДНОМУ-ЄДИНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ. Він пояснив підлеглим, що успіх і приклад «української влади в одному селі» швидко б перекинувся на всю Україну…
Натомість Троцький запропонував здійснити соціальний експеримент побудови Анархіської Республіки в Криму. Після «визволення» Таврії, повстанські загони, які не мали в Криму корінної підтримки населення були оточені загонами Червоної Армії і, в основній своїй масі, знищені…
Уроки запровадження української влади на байдужих чи ворожих до нас територіях, вимагають стриманості і виваженості, аби потім не довелось знесилюватись у «внутрішньоукраїнських» конфліктах. В той же час, досвід минулого переконливо доводить, що зразково облаштувавши українську спільноту навіть на відносно невеликій території, можна розраховувати на добровільне наступне долучення до «точки кристалізації» інших територій, причому на виключно проукраїнських вимогах. І навпаки, на непідконтрольних українству територіях байдужа чи ворожа до українців адміністрація буде маніфестувати свої дії як дії Української держави, чим відверне від ідеї Української Цивілізації навіть етнічних українців.
Можна впевнено стверджувати, що в теоретичному плані відповідь на питання «територіальної величі» України була зроблена ще Симоном Петлюрою. За півмісяця до трагічної кончини , в листі до Ю. Гуменюка від 10 травня 1926 року він пророче писав: «Я вірю і впевнений, що Україна як держава буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю, шлях для Української державності стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Укр. Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика, - це мрії, нереальні комбінації, що призведуть до того, що ніякої України не буде».
Стосовно міжнаціональних відносин, то цивілізаційна доктрина рідновірів України відкидає ідеологію фашизму і солідаризму не тому, що ці терміни компрометують, фальшують чи забороняють московські та юдейські нацисти, які самі взяли на озброєння ідеї, форми і методи досягнення мети, властиві націонал-соціалізму і фашизму. І не тому, що зомбоване населення цурається «фашистів» не розуміючи змісту цього терміна.
Обидві вказані вище ідеології мають на меті консолідацію і розвиток одної нації (німецької чи італійської) в поєднанні з асиміляціями та/або витісненням за державні кордони інших (чужих) націй. Оскільки час огорожених непрохідними кордонами націй- держав минає, а наступає час націй-цивілізацій не обмежених державними кордонами (які стають умовними), то традиційні механізми асиміляція і витіснення втрачають свою дієвість (хоча, як буде показано нижче, за певних екстремальних умов можливе і повернення до традиційних механізмів фізичного витіснення чи навіть знищення ворожих спільнот).
Але рідновіри не тільки не ставлять на меті асиміляцію національних меншин в українську націю (хоча і не забороняють, і не виключають такого напрямку міжнаціональних міграцій), а навпаки, виступають за реасиміляцію, розуміючи під цим терміном повернення денаційованих спільнот (наприклад, московітів, «общєчєловєчєскіх» юдео-християн) до своїх давніх, глибоких, витокових, родових, етнічних коренів. Передбачене пунктом 2 Програмових Засад ВГО РУ надання нацменшинам України права створювати свої національні парламенти витікає із практики Української Народної Республіки, досвіду державотворення Української Повстанської Армії і має на меті вибудувати міжнаціональні відносини в Україні на прозорих, відвертих прагматичних засадах. В цьому відношенні необхідно зазначити також, що надаючи нацменшинам широку національно-персональну автономію, рідновірська влада відверто буде стояти на засадах не якоїсь «АБСТРАКТНОЇ», виключно «УКРАЇНСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ», ТОБТО, ДЕМОКРАТІЇ, ПЕРШ ЗА ВСЕ І ГОЛОВНИМ ЧИНОМ, ДЛЯ УКРАЇНЦІВ І З УКРАЇНЦЯМИ.
4. Позиція ВГО РУ з питань формування влади в Україні.
Спроба осмислення-узагальнення невеличкого досвіду участі Національних Координаторів ВГО РУ в утворенні політичних блоків була зроблена мною в статті-листі до Голови Фронту Національного Порятунку України (ФНПУ) А. Лалака « З приводу мети і способів творення ФНПУ», який прошу опублікувати в Збірнику до конференції окремо.
5. Як рідновірам прорвати інформаційну блокаду?
З цього питання докладно і більш компетентно повинні висловитись ті Національні Координатори, які безпосередньо і практично ведуть просвітницьку роботу: Іващенко, Савченко, Мартинюк, Калуга, Нараєвський, Рец… (В справі просвітництва практичний досвід працюючих з широкими масами важить набагато більше, ніж схоластичні міркування «кабінетних діячів»)... І зупинитись на проблемах прориву інформаційної блокади саме нашим громадсько-політичним об’єднанням, ВГО РУ. Відносно рекомендацій, яким чином повинні здобувати популярність у суспільстві інші рідновірські організації (релігійні, козацькі і т. д.) нам потрібно бути стриманими аби не нарватись на звинувачення у втручанні у їх внутрішні справи. Хоча користуючись нагодою, хотів би в черговий раз звернути увагу на давно назрілу необхідність проведення дійсно Всеукраїнського Віча Українських Рідновірів для обміну досвідом і координації діяльності, в тому числі в інформаційно-просвітницькому плані…
З свого боку, хотів би обмежитись двома зауваженнями.
Перш за все, звернути увагу, що зовсім недавно, ще рiк назад політично активним рідновірам (як окремішній світоглядній спільноті) прориватись було ні з чим. У нас, рідновірів, просто не існувало своєї політичної платформи, ми не мали навіть узгоджених витокових засад підходу для вироблення своєї власної, окремішньої позиції по відношенню до влади-держави, до діючих парламентських політичних партій. Процес вироблення саме рідновірської політичної теорії як органічної складової українського національного світорозуміння (і специфічно-рідновірського політичного руху як складової українського національного світоіснування) ще не завершився навіть «в цілому». Тому немає зараз нічого більш практично-необхіднішого, ніж добре розроблена теорія. Бо перш ніж морочить голови іншим, необхідно навести лад у власних головах…
І друге. Інформаційно-просвітницька діяльність є специфічним участком роботи, яка вимагає, з одного боку, щоденних турбот і повинна вестись неприривно, а з іншого боку, потрібна продуманість на дальню перспективу…. Вважав би за доцільне аби хтось з Національних Координаторів проявив ініціативу і організував інформаційно-просвітницький центр ВГО РУ. Побратимам Савченку і Іващенку, на мою думку це зробити цілком по силах, адже у них уже є такі напівцетри… ВГО РУ повинно тільки допомогти їм фінансово…
Інформація
"Гості" не можуть коментувати дану новину.
