ЛІТЕРАТУРА ЧИ МАКУЛАТУРА?
(З виступу на ІІ Конференції ВГОРУ)
Народ, який ще недавно, кільканадцять літ тому назад, вважав себе найначитанішим народом, здає в макулатуру книги по 50 копійок за кілограм. Здає класику, здає белетристику, здає пам'ять давніх і недавніх поколінь. З особливим подивом, з притиском на слові «навіть», диктори радіо та телеведучі повідомляють, що в макулатуру потрапляють навіть біблії. Кримські україножери несамовито, демонстративно, на велелюдних зборищах знущально спалюють шкільні підручники не тільки абсолютно безкарно, але й під супровід оголошеної міністром освіти та науки політики відмови від неіснуючого етноценризму. Верховна Рада, в умовах невизначеності з термінами, з подачі Симоненка та Фельдмана, приймає закон про кримінальну відповідальність за пропаганду фашизму та нацизму. Насправді така політика не що інше, як озвіріле посилення брутального етноциду українців. Варвари, вандали, тай, напевне-що, європейські націонал-соціалісти 30-х років ХХ століття – відпочивають. Вакханалія безумних. Реванш нечистої сили. Ви тільки зверніть увагу на характерну усмішку одіозного депутата, який організував виставковий рейвах в Українському домі присвячений подіям 1943 року на Волині якраз напередодні круглої річниці розстрілів польських офіцерів в Катині. Ця усмішка чимось нагадує першотравневу 1986 року, на трибуні мавзолея усмішку генсека Михаїла Горбачова, коли ще більшість населення колишнього СРСР, не підозрюючи, що заплановане біблією пророцтво про чорнобильську Звізду Полин нещодавно збулося, весело та безтурботно, з малими дітьми на руках, марширувала в урочистих колонах свята міжнародної солідарності трудящих. Якщо вжити поняття сатанізм – Сатана образиться. Катинь, Волинь, катастрофа польського урядового авіалайнера під Смоленськом… Хто кого затьмарив? Відкривається величезне поле діяльності для всіляких астрологів та лжепророків, які обов’язково, як завжди заднім числом, відшукають у Нострадамуса, на превелику втіху прихильників езотерики та лохотерики, стовідсотково відповідний смоленській авіакатастрофі катрен. Про Павла Глобу і мови нема. Він безумовно ще кілька років тому назад знав про майбутню смоленську надзвичайну авіа подію, але чомусь нікого вчасно не попередив. Сказати, що живемо в умовах не тільки перманентної економічної, політичної, фінансової, гуманітарної, але й духовної та містичної кризи, - занадто м’яко та обтічно… Воєнкоми нарікають, що з кожним призовом серед сучасних рекрутів здорових все менше й менше, а освічених ще менше. Тобто все більше неосвічених та тупих. В наявності лавиноподібна, галопуюча деградація суспільства. І не тільки рядовому обивателю, але й нерядовому патріоту неозброєним оком крізь демоліберальний туман ніби вже й не видно тієї вітчизняної потуги, яка здатна зупинити процес дебілізації, щоб не сказати здичавіння, людності. Особливо юнацтва. Нема, одначе, повідомлень, щоб серед макулатури траплялися, або на дикунських кострищах невігласів палахкотіли червоним полум’ям корани, чорні сувої тори, книжки шульхан аруху, кабали тощо. Навряд, слава Богу, чи в розряд макулатурних потрапляють, досі невизнані офіційними «титанами думки» та «батьками української демократії» екземпляри «Велесової Книги», твори Володимира Шаяна, Галини Лозко, Оріона, Лева Силенка… Чим не привід для осмислення ситуації численними українськими літераторами, науковцями, журналістами, філософами тай, взагалі, всіма тими, хто вважає, чи ще недавно вважали себе освіченими, начитаними людьми? Тим паче, що всенародного, глибинного осмислення парадоксів доби все ще немає, бо якби воно було, то результати виборів усіх чотирьох президентів України не були б такими плачевними. Тож чи не наслідком таких плачевних результатів 20-літньої незалежності України є принаймні частина причин нинішньої неприязні, щоб не сказати інстинктивної ненависті, до предметів, які ще недавно вважалися найкращими подарунками, джерелами знань навіть священними письменами? Напрошується висновок – не виконує поки що офіційне українське (тай російськомовне) красне письменство великої місії путівника в демоліберальних законах джунглів нового всесвітнього порядку, якому, з усіх націй колишнього СНД, більш-менш успішно протистоїть чи не єдина Білорусь. Щодо тисяч сучасних професійних «інженерів людських душ» з СПУ, то вони й не заперечують, що керувати мисленням, в тому числі і власним, в інтересах кращого сучасного і майбутнього «рідного народу» - то не їхнє покликання. Їхнє покликання – цікаво, вигадливо та читабельно відображаючи на папері так зване життя, минуле чи сучасне, для переконливішої демонстрації власного таланту підібрати рідкісний епітет, порівняння, метафору, а то й кучеряву гіперболу до модернового верлібру. Або боліти болями народу, обурено протестувати проти абстрактних визискувачів його, плаксиво та нескінченно оспівувати мозолясті руки матерів, рідне село, в якому залишилося троє-четверо самотніх бабусь, грушу, вербу, дівчину, калину, малину, полонину, річку, нічку, смерічку, вишню, черешню на городі тощо. Не помітно серед сучасних членів спілки чомусь ні Степанів Руданських, ні Павлів Глазових, ні Остапів Вишнів, ні Степанів Олійників. Про сучасних філософів, справжніх титанів думи та дії типу Сковороди, Шевченка, Франка, Лесі Українки, особливо Євгена Коновальця – шкода й розмови. Зате нинішні класики та корифеї дуже полюбляють раз-по-раз наводити приклад біблійного Мойсея, який 40 років водив євреїв по мізерній за розмірами пустелі начебто для того, щоб вимерли раби. Але класики та корифеї замовчують, що в пустелі (на те й пустеля!) не було стороннього інформаційного впливу, який би з допомогою пропаганди неробства, алкоголізму, наркоманії, ярмарків всесвітніх повій під прикриттям конкурсів краси, смакування телеканалами найогидніших сексуальних збочень тощо, породжував і щоденно шикував нових і нових добровільних рабів та рабинь у геометричну прогресію невільників. Крім того класики та корифеї замовчують і про те, що, уздрівши, як одноплемінники, навіть без зловорожого стороннього впливу, знехтували його віровченням та заповідями Єгови (саме Єгови, а не Бога), і почали поклонятись золотому теляті, розгніваний Мойсей з допомогою левіїв без найменшого жалю та сумніву вирізав (чим не пропаганда фашизму?) кільканадцять тисяч нещасних євреїв, які вважали, що мають право на інакомислення. Тож не тільки самим водінням єдиним по славнозвісній пустелі Мойсей виморив рабів, переінакшив менталітет та вивів нову породу одноплемінників, яка, в свою чергу, під проводом вже Ісуса Навина, холоднокровно винищила (а це, якщо не фашизм, то що?) абсолютно ні в чому неповинних сім племен Землі Обітованої – хіттеян, і гіргашеян, і амореян, і ханаанеян, і періззеян, і хіввеян, і євусеян. (див. біблію, «Повторення Закону», розділ 7). Наразі чи не осмислення цих та інших моторошних біблійних ісТорій, принаймні певною частиною українства возвело біблію в ранг макулатури. Інакше, як пояснити скандально-сакраментальний феномен?
Принагідно слід зауважити, що стосовно біблії існують цілком конкретні застереження сучасним нащадкам її стародавніх авторів та перекладачів на інші мови. Зокрема, в передмові до російського перекладу тори видання 1992 року сказано: «Связь еврея с этой книгой отнюдь не ограничивается чтением в синагоге… каждая недельная глава разделена на семь частей – по числу дней недели, чтоб каждый день еврей мог изучать соответствующий отрывок. По еврейскому обычаю Хумаш не только изучают, с ним соизмеряют все свои решения, весь ход жизни. Само слово тора – означает указание, руководство к действию». А далі ще цікавіше: «Тем временем многие…жаждущие приобщится к торе, и особенно те, которые живут в России, за неимением русского перевода обращаются к библии на русском языке, которая при всем кажущемся сходстве с торой принципиально от нее отличается, не передает истинного смысла оригинала и потому неприемлема. Такая идеология обычно недолговечна и приводит к ассимиляции». Не є завданням даної публікації тлумачити такі красномовні одкровення авторів передмови до тори. Але самі-собою напрошуються декілька нериторичних запитань: З якою метою всі, навіть пересічні сповідники юдаїзму усього світу зобов’язані синхронно, упродовж цілого життя, щодня вивчати відповідні уривки тори на івриті? Що значить не тільки вивчати, але й приміряти до завчених уривків тори власні наміри, вчинки, поведінку, тим паче, весь хід життя? До яких конкретних діянь спонукає юдея тора, як вказівка, як керівництво до дії? Чи, часом, не до діянь, аналогічних «подвигам» Ісуса Навина? Чим біблія, при всій її подібності з торою, все-таки принципово відрізняється від неї? І чому християнські священики всіх релігійних конфесій та сект, замовчуючи про те, що перекладена з юдейської тори біблія – таки ідеологія, а не просто нейтральне святе письмо, не тільки не попереджують прочан про небезпеку біблійної асиміляції, тобто виродження народу з допомогою біблії, для чого вона і вигадана, але й старанно приховують цю перспективу? Зрештою, в чому полягає «истинный смысл оригинала»? І, найголовніше, – з якими суто українськими священними текстами, якщо не щодня, то хоча б раз на тиждень мають звіряти власний життєвий шлях, плани та дії питомі українці, аби не потрапляти в трагічне, комічне, дурнувате, безглузде становище, а то й в суцільну безвихідь? Якщо таких, укладених тільки українцями і визнаних перш за все українцями усього світу, незалежно від партійності, мови спілкування, майнового цензу, навіть приналежності до тієї, чи іншої конфесії, священних текстів досі ще нема, то їх потрібно негайно створити. Бо попереду подієплин, в якому часу не менше ніж у подієплині сотень тисяч літ позаду нас. Задля керування подієплином (свідомо уникаю терміну «ісТорія») український народ, особливо його провідники, мусять озброїтись знанням українських предковічних Заповідей, Законів і Настанов та умінням щоденної передачі їх нащадкам. Мусить бути простий (чи непростий), але непідвладний впливам ворогів роду людського спосіб передачі і вдосконалення таких знань, як своєрідного українського філософського каменя від покоління до покоління. Народ тільки тому й існує, що завдяки звичаєвому праву, завдяки закарбованим в усній і письмовій колективній пам’яті поколінь заповідям рідних (а не чужих) предків, завдяки звичаям, обрядам, ритуалам тощо, проявляючи героїзм не тільки на полі бою, але й продуктивну життєздатність в мирний час, уміє відрізняти своїх від чужих. Уміє розпізнавати і допомагати своїм кревним одноплемінникам та нейтралізувати чужих аферистів. Уміє відрізняти одних від інших та відповідно вибудовувати стосунки не тільки в екстремальних ситуаціях, але й в щоденній рутині, коли слід проявити терпіння та винахідливість. Уміє швидко, конкретно та успішно орієнтуватися в динаміці швидкоплинних подій. На цю тему пригадується трагікомічний простак української дитячої притчі, який, подорожуючи в пошуках щастя, ніяк не міг підібрати потрібної словесної формули побажання людям удачі, за що простака постійно лупцювали. Все в нього виходило невпопад. «Ні пуху вам, ні пера!», побажав простак пастухам, які роздмухували вогонь. Вогонь погас. Простака побили і навчили – для того, щоб вогонь добре горів потрібно говорити «Гори-гори ясно, щоби не погасло!». Саме таке побажання і висловив наш герой наступного разу пожежникам, що гасили пожежу. Героя знову побили і навчили казати: «Дай, Боже, зливи!». «Дай, Боже, зливи!», - простодушно побажав простак у наступному епізоді притчі косарям, молотникам, носіям обмолоту, які погожого липневого дня, жнивуючи на полі, – поспішали, поки нема дощу, накосити, намолотити та знести до купи чим побільше тлумаків збіжжя. Треба казати: «Носити вам – не переносити!», - навчили простака хлібороби, але також з навчальною метою, про всяк випадок, відлупцювали сіромаху. Нарешті герой натрапив на похоронну процесію… Уявляєте, що знову сталося з героєм, коли він побажав учасникам процесії та родичам небіжчика: «Носити вам – не переносити!»? Тож хіба ця притча не закликає українця до уміння, не зациклюючись на скромному життєвому досвіді, передбачати наперед, ретельно моделювати власні дії в несподіваних, але стандартних життєвих ситуаціях? Адже зі стандартних ситуацій, як правило, і складається ціле життя! Саме тому футболісти роками відпрацьовують рутинні, одноманітні дії гравців у стандартних положеннях. Саме тому водії наполегливо вивчають малоцікаві подорожні знаки та правила дорожнього руху, які, в свою чергу, постійно вдосконалюються працівниками найвищої кваліфікації. Це стосується всякої нормальної професії. Всякого уміння (від слова ум!). Адже, як про це не прикро говорити, уміння вчасно визначати пріоритети, уміння орієнтуватися при несподіваній зміні обставин, зрештою, уміння пристойно і якісно жити у виконанні більшості нас, українців, не завжди спостерігається. Ми, будучи приученими (бо так нам якось «зручніше») повсякденно жити за чужими, зловорожими планами, програмами, та проектами, мріємо мрію і думу гадаєм, чому нема крилець, чому не літаєм. Чому невідомі нам сенси життя. Світом керують символи. Що означають символи Ілліча та Щорса з обох кінців бульвару Тараса Шевченка зрозуміло майже кожному українцю без особливих пояснень - перепиняють шлях українцям до України. Але запитайте 1000 українських чоловіків та жінок, навіть доцентів з академіками, що означає, поряд з пам’ятником Михаїлу Самаєльовичу Паніковському на Прорізній, символ скопійованого з кашкета Остапа Бендера архангела Михаїла, яким прикрашено знамено Києва і скульптурами якого нашпигована вся центральна частина столиці України? Не знає ніхто істинного, не тільки езотеричного, але доступного навіть всякому, хто щойно вивчив українські літери, наведеного в біблії, пояснення діянь архангела. А якщо й знає, то не надає значення, бо «какая разніца», бо до архангела, який скинув з неба змія (як він туди потрапив?) стародавнього, що зветься дияволом і сатаною на землю, всі звикли. І чим же, згідно з розділом 12:13 «Об’явлення св. Іоанна Богослова» після скинення з неба негайно зайнявся стародавній змій? А ось чим: «А коли змій побачив, що додолу він скинений, то став переслідувати жінку, що вродила хлоп’я». І далі – 12:15 «І пустив змій за жінкою з уст своїх воду, як річку, щоб річка схопила її…». Після читання цієї біблійної цитати в уяві чомусь виникають не тільки всі навислі над Києвом і більшістю України дніпровські рукотворні моря з іржавими греблями та тисячами кубічних кілометрів води за ними, але й пекельно знаменита на весь світ біблійна Звізда Полин, чорне пророцтво якої справдилось. Отже чи не настала для українців пора додуматись, що непогано було б символом, гербом, Києва мати зображення, наприклад, Кирила Кожум’яки? Та, додумавшись, ще й насправді добитися заміни зловорожого символу мігранта, дресирувальника та доглядача біблійного змія Самаеля, спокусника Єви, - архістратига Михаїла, на рідний, споконвічний символ змієборця, корінного українця, істинного захисника українців, Кирила Кожум’яки! Однак на тему протистояння національних та інтернаціональних символів чужоземним ахістратигом та попами, як при СРСР на ядерну тему комуністами, накладено обов’язкове для всіх демолібералів безпросвітне табу. І вони, не зважаючи на всі криваві уроки ХХ століття, цього табу свято дотримуються.
Ми можемо подовгу розмірковувати там, де міркувати взагалі не треба, і поспіхом діяти там, де якраз треба поміркувати. Звідси наша унікальна здатність прикладати неймовірно потужні зусилля для досягнення результату протилежного бажаному. Ми оспівуємо високий героїзм, бо тільки на нього і здатні, коли своєю розумовою бездіяльністю доводимо ситуацію до абсурдної необхідності фізичного винищення ворогів, хоча було мільйон можливостей не допустити одурманення та тотального обкрадання ними нас. Вони мають тисячолітню науку як, пообіцявши простакам неймовірні відсотки примарного прибутку, зіграти на слабостях та темних сторонах людської натури – співчутті, милосерді, довірливості, заздрості, жадібності, зажерливості. Вони, на відміну від нас, щоденно користуються цією наукою на практиці з допомогою методів у вигляді тупо зазубрених заповідей, законів і настанов частково викладених суто їхніми, етнічно рафінованими (дарма, що предковічна їхня етнічнісь цілковито втрачена іще в добу римських імператорів Флавіїв, але штучно відновлена у вигляді ідеології панівної верхівки Хазарського каганату) мудрецями в усім відомій Суперкнизі. Більшість же українців лінується хоча б заздалегідь усвідомлено, шляхом простого, тривіального, читання, ознайомитись з тими методами навіть задля недопущення власного ошуканства. Не кажучи вже про те, щоб лупонути ворога його ж довбнею. Звідси і наші провальні пригоди в стосунках з наперсниками, банками, трастами, довірчими товариствами, фінансовими пірамідами, еліта-центрами тощо. Звідси фатальна загроза втрати рідної землі. Ми, постійно потрапляючи в положення простака з вищенаведеної притчі, занадто тяжко засвоюємо уроки подієплину. Ми, не слухаючи наших справді розумних людей, потураємо «онаучненим» лицемірам. Нам кажуть – ось такі-то, та такі-то, не будучи етнічними українцями, написали нам конституцію Пилипа Орлика. І в нас не вистачає кебети відповісти, - а чи не тому ми нині так «класно» живемо, що в нас досі і влада не етнічно українська, і, згідно з Пилипом Орликом, ще й розділена на три частини? Звідси недовіра українця до українця і електоральна довіра до чужинця, явного негідника, якого дорогоцінними голосами обираємо в мери, або і на височайші державні посади. Виняток в умовах нинішнього демолібералізму перекреслює правило. Але й звідси завдання – якщо надалі хочемо жити, як українська споконвічна корінна етнонаціональна спільнота – слід відкинути і забути байдужість, а то й зневагу багатьох з нас до заповітів етнічно рідних, близьких і далеких предків та до їхніх повчань, які, до речі, викладені і в міфах «Велесової Книги», і в усних переказах, в легендах, в притчах, в приказках, в творах етнічних українських мислителів.
Мусульмани мають священне письмо Коран, крім якого не визнають жодної іншої книги. Бо вважають – якщо в якій-небудь іншій книзі написано те саме, що в Корані – вона не потрібна. Якщо ж у ній написано те, чого в Корані нема, така книга шкідлива. Отже – запитання на засипку: чи є в української споконвічної корінної етнонаціональної спільноти власне, визнане усім українством, фундаментальне, компактне, рідне, українське священне письмо? Або, висловлюючись високим середньовічним штилем, чи є в українців український філософський камінь? Якщо нема, то коли буде?
Принагідно слід зауважити, що стосовно біблії існують цілком конкретні застереження сучасним нащадкам її стародавніх авторів та перекладачів на інші мови. Зокрема, в передмові до російського перекладу тори видання 1992 року сказано: «Связь еврея с этой книгой отнюдь не ограничивается чтением в синагоге… каждая недельная глава разделена на семь частей – по числу дней недели, чтоб каждый день еврей мог изучать соответствующий отрывок. По еврейскому обычаю Хумаш не только изучают, с ним соизмеряют все свои решения, весь ход жизни. Само слово тора – означает указание, руководство к действию». А далі ще цікавіше: «Тем временем многие…жаждущие приобщится к торе, и особенно те, которые живут в России, за неимением русского перевода обращаются к библии на русском языке, которая при всем кажущемся сходстве с торой принципиально от нее отличается, не передает истинного смысла оригинала и потому неприемлема. Такая идеология обычно недолговечна и приводит к ассимиляции». Не є завданням даної публікації тлумачити такі красномовні одкровення авторів передмови до тори. Але самі-собою напрошуються декілька нериторичних запитань: З якою метою всі, навіть пересічні сповідники юдаїзму усього світу зобов’язані синхронно, упродовж цілого життя, щодня вивчати відповідні уривки тори на івриті? Що значить не тільки вивчати, але й приміряти до завчених уривків тори власні наміри, вчинки, поведінку, тим паче, весь хід життя? До яких конкретних діянь спонукає юдея тора, як вказівка, як керівництво до дії? Чи, часом, не до діянь, аналогічних «подвигам» Ісуса Навина? Чим біблія, при всій її подібності з торою, все-таки принципово відрізняється від неї? І чому християнські священики всіх релігійних конфесій та сект, замовчуючи про те, що перекладена з юдейської тори біблія – таки ідеологія, а не просто нейтральне святе письмо, не тільки не попереджують прочан про небезпеку біблійної асиміляції, тобто виродження народу з допомогою біблії, для чого вона і вигадана, але й старанно приховують цю перспективу? Зрештою, в чому полягає «истинный смысл оригинала»? І, найголовніше, – з якими суто українськими священними текстами, якщо не щодня, то хоча б раз на тиждень мають звіряти власний життєвий шлях, плани та дії питомі українці, аби не потрапляти в трагічне, комічне, дурнувате, безглузде становище, а то й в суцільну безвихідь? Якщо таких, укладених тільки українцями і визнаних перш за все українцями усього світу, незалежно від партійності, мови спілкування, майнового цензу, навіть приналежності до тієї, чи іншої конфесії, священних текстів досі ще нема, то їх потрібно негайно створити. Бо попереду подієплин, в якому часу не менше ніж у подієплині сотень тисяч літ позаду нас. Задля керування подієплином (свідомо уникаю терміну «ісТорія») український народ, особливо його провідники, мусять озброїтись знанням українських предковічних Заповідей, Законів і Настанов та умінням щоденної передачі їх нащадкам. Мусить бути простий (чи непростий), але непідвладний впливам ворогів роду людського спосіб передачі і вдосконалення таких знань, як своєрідного українського філософського каменя від покоління до покоління. Народ тільки тому й існує, що завдяки звичаєвому праву, завдяки закарбованим в усній і письмовій колективній пам’яті поколінь заповідям рідних (а не чужих) предків, завдяки звичаям, обрядам, ритуалам тощо, проявляючи героїзм не тільки на полі бою, але й продуктивну життєздатність в мирний час, уміє відрізняти своїх від чужих. Уміє розпізнавати і допомагати своїм кревним одноплемінникам та нейтралізувати чужих аферистів. Уміє відрізняти одних від інших та відповідно вибудовувати стосунки не тільки в екстремальних ситуаціях, але й в щоденній рутині, коли слід проявити терпіння та винахідливість. Уміє швидко, конкретно та успішно орієнтуватися в динаміці швидкоплинних подій. На цю тему пригадується трагікомічний простак української дитячої притчі, який, подорожуючи в пошуках щастя, ніяк не міг підібрати потрібної словесної формули побажання людям удачі, за що простака постійно лупцювали. Все в нього виходило невпопад. «Ні пуху вам, ні пера!», побажав простак пастухам, які роздмухували вогонь. Вогонь погас. Простака побили і навчили – для того, щоб вогонь добре горів потрібно говорити «Гори-гори ясно, щоби не погасло!». Саме таке побажання і висловив наш герой наступного разу пожежникам, що гасили пожежу. Героя знову побили і навчили казати: «Дай, Боже, зливи!». «Дай, Боже, зливи!», - простодушно побажав простак у наступному епізоді притчі косарям, молотникам, носіям обмолоту, які погожого липневого дня, жнивуючи на полі, – поспішали, поки нема дощу, накосити, намолотити та знести до купи чим побільше тлумаків збіжжя. Треба казати: «Носити вам – не переносити!», - навчили простака хлібороби, але також з навчальною метою, про всяк випадок, відлупцювали сіромаху. Нарешті герой натрапив на похоронну процесію… Уявляєте, що знову сталося з героєм, коли він побажав учасникам процесії та родичам небіжчика: «Носити вам – не переносити!»? Тож хіба ця притча не закликає українця до уміння, не зациклюючись на скромному життєвому досвіді, передбачати наперед, ретельно моделювати власні дії в несподіваних, але стандартних життєвих ситуаціях? Адже зі стандартних ситуацій, як правило, і складається ціле життя! Саме тому футболісти роками відпрацьовують рутинні, одноманітні дії гравців у стандартних положеннях. Саме тому водії наполегливо вивчають малоцікаві подорожні знаки та правила дорожнього руху, які, в свою чергу, постійно вдосконалюються працівниками найвищої кваліфікації. Це стосується всякої нормальної професії. Всякого уміння (від слова ум!). Адже, як про це не прикро говорити, уміння вчасно визначати пріоритети, уміння орієнтуватися при несподіваній зміні обставин, зрештою, уміння пристойно і якісно жити у виконанні більшості нас, українців, не завжди спостерігається. Ми, будучи приученими (бо так нам якось «зручніше») повсякденно жити за чужими, зловорожими планами, програмами, та проектами, мріємо мрію і думу гадаєм, чому нема крилець, чому не літаєм. Чому невідомі нам сенси життя. Світом керують символи. Що означають символи Ілліча та Щорса з обох кінців бульвару Тараса Шевченка зрозуміло майже кожному українцю без особливих пояснень - перепиняють шлях українцям до України. Але запитайте 1000 українських чоловіків та жінок, навіть доцентів з академіками, що означає, поряд з пам’ятником Михаїлу Самаєльовичу Паніковському на Прорізній, символ скопійованого з кашкета Остапа Бендера архангела Михаїла, яким прикрашено знамено Києва і скульптурами якого нашпигована вся центральна частина столиці України? Не знає ніхто істинного, не тільки езотеричного, але доступного навіть всякому, хто щойно вивчив українські літери, наведеного в біблії, пояснення діянь архангела. А якщо й знає, то не надає значення, бо «какая разніца», бо до архангела, який скинув з неба змія (як він туди потрапив?) стародавнього, що зветься дияволом і сатаною на землю, всі звикли. І чим же, згідно з розділом 12:13 «Об’явлення св. Іоанна Богослова» після скинення з неба негайно зайнявся стародавній змій? А ось чим: «А коли змій побачив, що додолу він скинений, то став переслідувати жінку, що вродила хлоп’я». І далі – 12:15 «І пустив змій за жінкою з уст своїх воду, як річку, щоб річка схопила її…». Після читання цієї біблійної цитати в уяві чомусь виникають не тільки всі навислі над Києвом і більшістю України дніпровські рукотворні моря з іржавими греблями та тисячами кубічних кілометрів води за ними, але й пекельно знаменита на весь світ біблійна Звізда Полин, чорне пророцтво якої справдилось. Отже чи не настала для українців пора додуматись, що непогано було б символом, гербом, Києва мати зображення, наприклад, Кирила Кожум’яки? Та, додумавшись, ще й насправді добитися заміни зловорожого символу мігранта, дресирувальника та доглядача біблійного змія Самаеля, спокусника Єви, - архістратига Михаїла, на рідний, споконвічний символ змієборця, корінного українця, істинного захисника українців, Кирила Кожум’яки! Однак на тему протистояння національних та інтернаціональних символів чужоземним ахістратигом та попами, як при СРСР на ядерну тему комуністами, накладено обов’язкове для всіх демолібералів безпросвітне табу. І вони, не зважаючи на всі криваві уроки ХХ століття, цього табу свято дотримуються.
Ми можемо подовгу розмірковувати там, де міркувати взагалі не треба, і поспіхом діяти там, де якраз треба поміркувати. Звідси наша унікальна здатність прикладати неймовірно потужні зусилля для досягнення результату протилежного бажаному. Ми оспівуємо високий героїзм, бо тільки на нього і здатні, коли своєю розумовою бездіяльністю доводимо ситуацію до абсурдної необхідності фізичного винищення ворогів, хоча було мільйон можливостей не допустити одурманення та тотального обкрадання ними нас. Вони мають тисячолітню науку як, пообіцявши простакам неймовірні відсотки примарного прибутку, зіграти на слабостях та темних сторонах людської натури – співчутті, милосерді, довірливості, заздрості, жадібності, зажерливості. Вони, на відміну від нас, щоденно користуються цією наукою на практиці з допомогою методів у вигляді тупо зазубрених заповідей, законів і настанов частково викладених суто їхніми, етнічно рафінованими (дарма, що предковічна їхня етнічнісь цілковито втрачена іще в добу римських імператорів Флавіїв, але штучно відновлена у вигляді ідеології панівної верхівки Хазарського каганату) мудрецями в усім відомій Суперкнизі. Більшість же українців лінується хоча б заздалегідь усвідомлено, шляхом простого, тривіального, читання, ознайомитись з тими методами навіть задля недопущення власного ошуканства. Не кажучи вже про те, щоб лупонути ворога його ж довбнею. Звідси і наші провальні пригоди в стосунках з наперсниками, банками, трастами, довірчими товариствами, фінансовими пірамідами, еліта-центрами тощо. Звідси фатальна загроза втрати рідної землі. Ми, постійно потрапляючи в положення простака з вищенаведеної притчі, занадто тяжко засвоюємо уроки подієплину. Ми, не слухаючи наших справді розумних людей, потураємо «онаучненим» лицемірам. Нам кажуть – ось такі-то, та такі-то, не будучи етнічними українцями, написали нам конституцію Пилипа Орлика. І в нас не вистачає кебети відповісти, - а чи не тому ми нині так «класно» живемо, що в нас досі і влада не етнічно українська, і, згідно з Пилипом Орликом, ще й розділена на три частини? Звідси недовіра українця до українця і електоральна довіра до чужинця, явного негідника, якого дорогоцінними голосами обираємо в мери, або і на височайші державні посади. Виняток в умовах нинішнього демолібералізму перекреслює правило. Але й звідси завдання – якщо надалі хочемо жити, як українська споконвічна корінна етнонаціональна спільнота – слід відкинути і забути байдужість, а то й зневагу багатьох з нас до заповітів етнічно рідних, близьких і далеких предків та до їхніх повчань, які, до речі, викладені і в міфах «Велесової Книги», і в усних переказах, в легендах, в притчах, в приказках, в творах етнічних українських мислителів.
Мусульмани мають священне письмо Коран, крім якого не визнають жодної іншої книги. Бо вважають – якщо в якій-небудь іншій книзі написано те саме, що в Корані – вона не потрібна. Якщо ж у ній написано те, чого в Корані нема, така книга шкідлива. Отже – запитання на засипку: чи є в української споконвічної корінної етнонаціональної спільноти власне, визнане усім українством, фундаментальне, компактне, рідне, українське священне письмо? Або, висловлюючись високим середньовічним штилем, чи є в українців український філософський камінь? Якщо нема, то коли буде?
Сивояр
13. 04. 2010
13. 04. 2010
Інформація
"Гості" не можуть коментувати дану новину.
