До статті: Кому – мати, а кому – мачуха  Світлани НЕДІЛЬКО

«…вони в усі часи, у тім числі й нині, втікали від ненависної мачухи – чужинської влади, яка не бажає добра своїм дітям.»

Про чужинську владу.

Якщо ми уже про це знаємо (а ми про це уже знаємо), то чому ж не передавимо як скажених собак всіх, хто є чужинцями в українській владі і не поставимо на їх місце своїх?

Виявляється проблема не така проста, як може здатися на перший погляд. Таким примітивним (прямолінійним) способом справу не налагодиш. Цій чужинській владі уже 1000 з малим років. Вона вмонтовувалась у нашу державу всі ці роки неперервно й ціленаправлено різними, якими тільки можна, способами: починаючи із захвату головних керівних посад (головного князя Русі і його свити), запровадження чужинецької віри-релігії та звичаїв, зміною законодавства, замість природних Законів Прави введення «Правди Ярослава Мудрого», обкрадання культури та етнічного й державного нашого доброго імені «Руси», усвідомленої організації громадянських війн та голодоморів задля цілеспрямованого, запрограмованого нищення української нації, її культури, звичаїв й традиції. Ми ж (як нація) ніяк не можемо схаменутися, усвідомити це, і почати виробляти в собі відповідний довготривалий національний імунітет самозахисту. Ніяк не научимося, як з якою нацією себе вести, залишаючись самодостатньою, здатною за себе постояти, яка не розпливається у різні боки, а залишається при будь-яких обставинах цільною нацією. Ми ніяк не можемо усвідомити той факт, що коли дві різні нації перебувають у близькості стосунків, то навіть у випадку відсутності злого умислу однієї з них стосовно другої, між націями відбувається накопичення негативних явищ, внаслідок руйнівного процесу міжструктурного взаємопроникнення звичаїв однієї в звичаї іншої. Якщо ж тут втручається ще й злий умисел одного з партнерів стосунків, як це досі спостерігаємо у випадку з Росією, або намагання нагріти руки на чужій незлагоді третьою стороною, в чому має надзвичайні успіхи єврейська нація, то гойдалка протистояння (а то й «поїдання» однієї структури іншою) у стосунках може набирати катастрофічної величини.

Отже, бачимо як багато і зразу навалилося на нас, з чим нам (більш нікому іншому) необхідно розібратися й почати розгрібати, розставляючи все на свої місця, в тому числі (і в першу чергу) стосовно того, що робити з чужинською владою. Як її замінити на свою, враховуючи довготривалий процес впровадження чужого елементу в державні структури України? Як виховати свою? Не чужих тренувати на тих чи інших високих державних посадах, а плекати й просувати своїх, контролюючи й суворо караючи кожного з них за найменші порухи в сторону чужого табору.

Втім потрібно ще й задатись думкою, чому все ж таки сталося те, що сталося, впровадження впливової чужинської влади на Українській землі. В інших країнах західної Європи ми знаємо приклади домішування чужинського елементу на рівні того, коли королі брали за дружин з інших країн рівних собі за статусом, або навіть були випадки запрошування на трон з сусідньої держави. Але далі цього чужерідні елементи в управлінські структури таких держав не проникали, а тому й вплив їх політики на користь своїх співвітчизників була незначною. Відомо, що у владі Росії було в деякий час засилля німецького елементу (до речі, українського також), була дань французькій моді, що навіть молоде покоління царських придворних не вчило і не знало російської мови. Тим не менше, ніщо не завадило таким націям зберегти  за собою право прийняття рішень. У нас чомусь не так. Ми як віддали один раз своє право керівної ініціативи в чужі етнічні руки, так і продовжуємо їх віддавати далі, чи вірніше, ніяк не заберемо назад. Частково, це тому, що ми (вся нація разом зі своєю територією) поперемінно попадаємо то в одні, то в другі чужі етнічні руки. Але з іншої сторони, можливо, саме тому й попадаємо, що ніяк не визначимося зі своєю національною владою.

Потрібно нагадати той доведений факт, що були часи, коли орійське світорозуміння на території від Атлантики до Індії домінувало. Про те, що це так, ми можемо переконуватися із того, що саме біла людина і в наш час веде перед в загальносвітовому розвитку. Але, ми бачимо також, як біла людина тепер ніби з середини підточена. Втратила колись добре розвинену (здатність до бурного дітонародження) самовідтворюючу функцію.

Також, що епіцентр орійського світорозуміння знаходився (і знаходиться) на території України. На це вказує факт, що найбільш структурно розвиненіша родова сім’я народів є Слов’янська. А народження і розповсюдження цієї сім’ї народів відбувалося саме із землі України (див. про це також у «Психогенетичний образ Минувшини», «Додатки» Добродія). В цьому ж контексті доречно згадати також пелазгів та етрусків вихідців з предковічної території Українців, які дали початок розвитку елінській та латинській цивілізаціям.

Але так сталося, що орійський світ почали підточувати із нутрі. Одним з таких «червів» було розповсюдження християнства його просторами. Наступ його (а точніше, юдо-християнства) звужувало коло чисто орійського світорозуміння, аж поки в притик не підступило до його епіцентру, терену Руси-України. Але Руси довгий час не приймали християнства, аж поки в її державність не була вмонтована чужеродна влада. 

Хистиянство застало Землі України у той момент, коли тут витворювалася Нова Русь зі своїми зовсім іншими від нині, колись нав’язаними, принципами побудови державності, одним з яких було: виборність княжої влади на всенародному Вічі, яким керували Волхви. Тому Княжу Владу на один рік (від полюддя до полюддя) по суті визначали Волхви, з допомогою Віча дізнаючись про Волю Богів. Ці обставини робили не можливим використання влади на шкоду народу. Навпаки, князь і його помічники приносили себе у жертву для загальної справи. Тобто перебуваючи на владній посаді, він не мав права щось робити для своїх власних інтересів, а тільки для інтересу загальнонародної справи. Саме в цьому заключається суть саможертовності. Будь-яке намагання використати владу в своїх приватних інтересах тягнуло за собою миттєве засудження до страти через позбавлення голови. Одголосок (або часткова проекція їх) означених принципів можна спостерігати у середовищі Запорізьких Козаків. Той чи інший із козаків, що заявив бажання стати отаманом, легко міг їм стати, але з такою ж легкістю й позбутися голови, у випадку не виправдання виявленої йому довіри козацьким товариством. Тобто, стаючи Кошовим Отаманом (або Князєм Русі) претендент повністю клав своє приватне життя на олтар жертовності – загал Товариства (або Руського Народу). І тільки через те, що найбільше з усього товариства (серед свого народу) Отоман (Князь) віддавав себе загалу (приносив в жертву – думав виключно про справу загалу), він внаслідок цього й отримував необмежену владу над усіма із загалу Товариства (Руського Народу), котрі мали добровільно підкорятися (окрім Волхвів) його Волі (яка прирівнювалася Волі Богів), яку, в свою чергу, князь мав право проявляти лише для набуття загального добробуту. Про це у Велесовій Книзі говориться так:

«Віче мали: що віче вирішить, то так і є;

а що не рішено – не повинно бути.

Вибирали князів од полюддя до полюддя, і так жили.

Ми ж їм допомогу давали, і так було.»

[ВК] –  Дощечка [2а], стор. 16

«…обирали князів старотці наші.

І так правили п’ятнадцять віків через віче.

А збиратися на нього і судити будь-кого із старшин годилося вночі...

І так правили наші отці.

Всяк міг слово сказати – і то було благом.

[ВК] –  Дощечка [3б], стор. 19

Ось такий один з принципів побудови Ладу, які на Русі були на кануні впровадження християнства. З приходом християнства було нав’язано зовсім інше владобудування. Князь не обирався згідно описаному принципу Прави, а спирався на право Сили. Але спершу була втрата рідної влади, що й дозволило нав’язати потім християнство.

Окрім того, Русь постійно з давніх-давен вела виснажливі війни, навіть, з декількома одночасно ворожими нападниками на її землі. Ця обставина була однією з причин, що привела до захвату влади на Русі варягами.

Захищалися од хозарів... по вікові Трояню,

які перш осіли з синами своїми і внуками наперекір рішенню віча,

бо у русів не було іншої ради, крім віча.

Хозари пішли на них війною, а в них не було воїв...

І тривала та розторгавиця п’ятсот літ.»

[ВК] –  Дощечка [3б], стор. 19

«За часів злославних і бусих Русь була потята рукою ворожою.

І злочини творилися.

І князь тоді немічний був.

І услав синів своїх до брані

А ті варягам піддалися, знехтувавши рішення віча,

і на те, що речено вічем, не зважили.

Тому ж бо ви розторгнуті і в неволю взяті.

І коли речемо нині, що маємо своїх князів,

то не є так.»

[ВК] –  Дощечка [2а], стор. 15

Останній фрагмент [ВК] Дощечки [2а] Добродій у своїй праці «Психогенетичний образ Минувшини», «Додатки» прокоментував так:

«Тут важливо точніше з’ясувати, що означає: «А ті варягам піддалися, знехтувавши рішення віча,..», – що насправді відбулося?  Потрібно розуміти, що князь «услав синів своїх до брані» з хозарами, а не варягами. Ті і йшли, щоб оборонити від хозар Київ. І тут прийшла їм «допомога» нежданно-негадано:

«А в той час ішли до Києва варяги з купцями

і побили хозарів»

[ВК] – Дощечка [4в], стор. 24

Тобто, ніхто не «звав на Русь» тих варяг, вони самі прийшли і нав’язалися зі своєю допомогою по наведенню ладу у нас. Але оскільки це було певною мірою вирішенням питання у стосунках з  хозарами, то воно й спричинило у нас тимчасове заспокоєння.»

Але це «тимчасове заспокоєння», як ми знаємо, для нас обернулося непоправним лихом, від якого до цих пір не можемо оговтатись, – введенням християнства з послідуючим нищенням нашої духовності.

Волхви замість того, щоб випровадити непроханих «помічників» із влади та виховувати свого князя, виховали з чужого роду Святослава Хороброго, разом з яким відбулось поруйнування принципів побудови влади (яка стала передаватись по спадковості). І якщо Святослава ще вдалося виховати в дусі любові та патріотизмі до звичаїв Русі, який був добрим воїном і славним князем, достойним для наслідування, то його нащадки такому вихованню уже не піддалися. А будучи чужеродцями, виховувались на чужих для русів звичаях. Внаслідок цього між владою і народом Русів виникло протиріччя на ґрунті не співпадання  різних звичаїв. Ось чому для налагодження внутрішніх суперечок руріковичі постійно будуть (починаючи із запровадження чужинського християнського віровчення) звертатися до зовнішніх політичних чинників.

Стосовно діаспори.

Тут проблема (чому діаспора так розростається) не тільки в тому, що в Україні влада не рідна і тому вона виштовхує надлишок чужого їй етносу за межи країни (хоча й не без того, але не тільки), а на їх місце заохочує свій в Україну, але й в іншому.

Ми пам’ятаємо випадок з нашої минувшини (ще як були ми козаками й могли визволяти з турецької неволі чи татарського полону своїх співвітчизників), коли Іван Сірко запитав визволених одного разу з неволі українців: хто хоче додому в Україну станьте на праву сторону, а хто хоче повернутись (чи залишитись) у Туреччині – по ліву. Тоді Сірка з його козаками вразило, що досить багато було охочих остатися, котрих потім він дав команду молодим козакам, що мали їх супроводжувати, перебити, аби не творити яничар.

Яка ж була мотивація тих, хто хотів залишитись? Їх пояснення було, що вони вже обзавелися там сім’ями, дітьми, тому хотіли б повернутися до них.

Тож думати, що навіть державі з рідною владою різними заманухами вдасться повернути назад переважну більшість своїх «блудних синів» після того, як ті улаштувалися на чужині. В будь-якому випадку для цього необхідно, щоб була розроблена політична програма, і саме головне, щоб у тих, хто все це робитиме, було розуміння для чого вони це роблять. А просто так, мені здається, марна праця. Тих, хто ще не влаштувався – можливо. Але тоді чи не дешевше для держави не допускати ситуації, коли б людина забажала покинути свою батьківщину, створювати для своїх співвітчизників належні умови життя. Хоча, мабуть, є і такі серед «блудних синів», котрі будь-що хотіли б виїхати за кордон, то чи й потрібно таких тримати, а тим більше потім заохочувати повертатися. Інша справа, звичайно ж держава для своєї політики мала б вести статистику тих, хто хоче (і чому?) покинути свою державу, хто хоче повернутися (які їх мотиви?) та тих, хто улаштував своє життя в діаспорі і підтримувати з ними зв’язки, заохочуючи до збереження української культури й етносу.

Але оскільки в Україні влада не рідна (не національна), то тут виникає зовсім інша ситуація і стоять зовсім другі від перелічених вище завдання для всіх представників етнічного організму – тих, хто перебуває в Україні, і діаспори. І перш за все, перед ними стоїть завдання позбутися інородної влади. Для чого їх дії мають бути злагодженими і підпорядкованими добре продуманому плану. Само-собою без добре продуманого плану й усвідомлення всіма, хто за що відповідає, і що має робити, зміна влади не відбудеться. Адже влада все робить для того, щоб цього не відбулося.