День величної Перемоги наших Предків
Вітаємо із славетною Перемогою об’єднаних сил слов’ян над хрестоносцями!
15 липня 2010 року виповнюється 600 років з Дня величної Перемоги наших Предків, які відстояли рідну Віру та рідну Землю в битві з Тевтонським орденом хрестоносців. Битва відбулася в 1410 році під містечком Грюнвальд (Східна Прусія, нині територія Польщі).
Уславимо Тризною Великою Славних Пращурів наших, що життя своє поклали на жертовник Вітчизни!
Вшануймо пам'ять полеглих в неділю, 18.07.7518 року о
10.00!
Собор Українських Звичаєвих Громад
15 липня 2010 року виповнюється 600 років з Дня величної Перемоги наших Предків, які відстояли рідну Віру та рідну Землю в битві з Тевтонським орденом хрестоносців. Битва відбулася в 1410 році під містечком Грюнвальд (Східна Прусія, нині територія Польщі).
Уславимо Тризною Великою Славних Пращурів наших, що життя своє поклали на жертовник Вітчизни!
Вшануймо пам'ять полеглих в неділю, 18.07.7518 року о
10.00!
Собор Українських Звичаєвих Громад
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Поблизу села під назвою "зелений ліс" у Прусії відбувалася одна з найбільших воєнних баталій Середньовіччя – славетна Грюнвальдська, вона ж Жальгіріська або Танненберзька битва об'єднаних військ Королівства Польського та Великого князівства Литовського (ВКЛ) проти лицарів-хрестоносців Німецького ордену.
Чому тевтонці пішли на слов’ян?
По суті, хрестоносці наступали на слов'ян, як на «язичників» з їхньої точки зору: вони виходили в похід під гаслами «навернення непокірних язичників на істинну віру»
Першими під приводом примусового хрещення язичників були майже повністю знищені племена полабських слов'ян. Надалі основний удар тевтонців прийняли на себе балти. Під натиском хрестоносців не встояло найсильніше балтське плем'я – пруси, а сама їхня країна – Пруссія – стала осередком Тевтонського ордену. Повністю були захоплені також території балтів на землях сучасної Латвії. З цих двох плацдармів німці продовжували наступати на Польщу і Литву, яка лишалася незалежною. До того ж, литовці зуміли об'єднати під своєю владою більшість земель колишньої Русі у найбільшу державу всієї тогочасної Європи – Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське.
Напередодні війни з Орденом у 1409—1411 рр. Велике князівство Литовське переживало пік своєї могутності. Всього за століття без особливих військових зусиль литовським князям вдалося зайняти майже всі землі Київської Русі, яка розпалася під натиском монголів, на захід від Смоленська та Чернігова. Це були удільні князівства у Білорусі, на Волині, Підляшші та Сіверщині, зокрема й розорений Київ.
Не дивно, що в XIV ст. землі литовських племен (жмудь, земгали, ятвяги тощо) становили лише 1/12 геополітичного простору князівства. Тобто, приблизно 90% населення Великого князівства Литовського — були походженням українцями та білорусами, і можна припустити , що не набагато менша чисельність наших Прадідів приймала участь у цій битві.
Литовська знать була представлена здебільшого русинською елітою, а мовою державного управління була староруська мова (білорусько –волинський ізвод), якою було написано правовий кодекс держави — Литовський статут. Мало хто зауважує, що прибл.за 100 років до битви вже існували і навіть згадувались в писемних джерелах козаки, - напр., з 1593р. на о.Базавлуку була Січ. Тобто — козацькі війська мали б приймати участь у цій битві.
Уже наприкінці XIV ст. литовські правителі колонізували Поділля і звідти розширили свої володіння до самого Чорного моря, заснувавши в гирлі Дністра фортецю Білгород.
Стараннями російських істориків про участь Смоленської корогви в битві під Грюнвальдом відомо навіть школярам. Широким жестом російська професура долучила до корогви зі Смоленська ще й корогви з Орши та Мстиславля (тобто сучасної Білорусі). Так "на світ Божий" з’явилися «Смоленські полки», які за російською версією вирішили увесь хід битви. На час Грюнвальдської битви Смоленщина не мала ще жодного відношення до Великого Князівства Московського. До складу Московського Царства Смоленськ потрапив аж у 1515 році, після тривалого спротиву.
І не дивним є те, що тривалий час свідомо замовчувався той факт, що у Грюнвальдській битві приймало участь 11 корогв з теренів сучасної України. Замовчувалося й те, що на відміну від піших «Смоленських полків» українські корогви складала кінна панцирна шляхта й лицарство. Тривалий час радянська історіографія замовчувала ще й участь в складі литовської армії загону татар на чолі з ханом Джелал-ад-Діном, сином хана Тохтамиша, того самого, що спалив Москву після Куликовської битви.
Чому тевтонці пішли на слов’ян?
По суті, хрестоносці наступали на слов'ян, як на «язичників» з їхньої точки зору: вони виходили в похід під гаслами «навернення непокірних язичників на істинну віру»
Першими під приводом примусового хрещення язичників були майже повністю знищені племена полабських слов'ян. Надалі основний удар тевтонців прийняли на себе балти. Під натиском хрестоносців не встояло найсильніше балтське плем'я – пруси, а сама їхня країна – Пруссія – стала осередком Тевтонського ордену. Повністю були захоплені також території балтів на землях сучасної Латвії. З цих двох плацдармів німці продовжували наступати на Польщу і Литву, яка лишалася незалежною. До того ж, литовці зуміли об'єднати під своєю владою більшість земель колишньої Русі у найбільшу державу всієї тогочасної Європи – Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське.
Напередодні війни з Орденом у 1409—1411 рр. Велике князівство Литовське переживало пік своєї могутності. Всього за століття без особливих військових зусиль литовським князям вдалося зайняти майже всі землі Київської Русі, яка розпалася під натиском монголів, на захід від Смоленська та Чернігова. Це були удільні князівства у Білорусі, на Волині, Підляшші та Сіверщині, зокрема й розорений Київ.
Не дивно, що в XIV ст. землі литовських племен (жмудь, земгали, ятвяги тощо) становили лише 1/12 геополітичного простору князівства. Тобто, приблизно 90% населення Великого князівства Литовського — були походженням українцями та білорусами, і можна припустити , що не набагато менша чисельність наших Прадідів приймала участь у цій битві.
Литовська знать була представлена здебільшого русинською елітою, а мовою державного управління була староруська мова (білорусько –волинський ізвод), якою було написано правовий кодекс держави — Литовський статут. Мало хто зауважує, що прибл.за 100 років до битви вже існували і навіть згадувались в писемних джерелах козаки, - напр., з 1593р. на о.Базавлуку була Січ. Тобто — козацькі війська мали б приймати участь у цій битві.
Уже наприкінці XIV ст. литовські правителі колонізували Поділля і звідти розширили свої володіння до самого Чорного моря, заснувавши в гирлі Дністра фортецю Білгород.
Стараннями російських істориків про участь Смоленської корогви в битві під Грюнвальдом відомо навіть школярам. Широким жестом російська професура долучила до корогви зі Смоленська ще й корогви з Орши та Мстиславля (тобто сучасної Білорусі). Так "на світ Божий" з’явилися «Смоленські полки», які за російською версією вирішили увесь хід битви. На час Грюнвальдської битви Смоленщина не мала ще жодного відношення до Великого Князівства Московського. До складу Московського Царства Смоленськ потрапив аж у 1515 році, після тривалого спротиву.
І не дивним є те, що тривалий час свідомо замовчувався той факт, що у Грюнвальдській битві приймало участь 11 корогв з теренів сучасної України. Замовчувалося й те, що на відміну від піших «Смоленських полків» українські корогви складала кінна панцирна шляхта й лицарство. Тривалий час радянська історіографія замовчувала ще й участь в складі литовської армії загону татар на чолі з ханом Джелал-ад-Діном, сином хана Тохтамиша, того самого, що спалив Москву після Куликовської битви.
Учасники Грюнвальдської битви
Об'єднана армія Польщі та Великого князівства Литовського:
Об'єднана армія Польщі та Великого князівства Литовського:
Військо Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського очолював Великий князь литовський Вітовт (40 хоругв, близько 11 тисяч воїнів).
Військо Королівства Польського очолював польський король Ягайло (51 хоругва, близько 18 тисяч воїнів).
У складі військ ВКЛ на чолі з князем Вітаутасом Великим битву прийняли підрозділи литовських (сучасна Білорусь і частково землі, які зараз входять до складу сучасної Росії), руських (сучасна Україна) та жамойтських (сучасна Литва) земель, у тому числі: Галичини, Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира, Смоленська. Син удільного Чернігівсько-Сіверського князя Дмитра Корибута — Жигимонт Корибутович очолював 51 хоругву, яка йшла під його власним прапором (гербом «Погоня»). Це Київська, Пінська, Гродненська, Брестська, Волковиська, Дрогичинська, Мельницька, Стародубська, вірогідно також Луцька, Володимирська, Новгород-Сіверська хоругви Полісся, полки з Галичини, Поділля, земель сучасної Литви, Білорусі,а також з Червоної Русі, чехи, волохи, ймовірно серби.
Військо союзників становили 51 хоругва Польщі та 40 хоругв Великого князівства Литовського. Польське військо налічувало близько 18 000 кінників та 2 000 піхотинців, у т.ч. чеські загони на чолі з Яном Жижкою [Jan Žižka], а також до 20 гармат. Литовське військо складалося з понад 11 000 кінників і піхотинців, а також союзних загонів, у т.ч. близько 1 000 татарських вершників і кілька сотень молдавських піхотинців.
Загальне керівництво армією здійснював король Польщі Ягелло [Йогайла, Jogaila, також Ягайло, Władysław II Jagiełło], на полі бою командував литовський князь Вітаутас Великий (Vytautas Didysis, Вітовт).
Військо Королівства Польського очолював польський король Ягайло (51 хоругва, близько 18 тисяч воїнів).
У складі військ ВКЛ на чолі з князем Вітаутасом Великим битву прийняли підрозділи литовських (сучасна Білорусь і частково землі, які зараз входять до складу сучасної Росії), руських (сучасна Україна) та жамойтських (сучасна Литва) земель, у тому числі: Галичини, Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира, Смоленська. Син удільного Чернігівсько-Сіверського князя Дмитра Корибута — Жигимонт Корибутович очолював 51 хоругву, яка йшла під його власним прапором (гербом «Погоня»). Це Київська, Пінська, Гродненська, Брестська, Волковиська, Дрогичинська, Мельницька, Стародубська, вірогідно також Луцька, Володимирська, Новгород-Сіверська хоругви Полісся, полки з Галичини, Поділля, земель сучасної Литви, Білорусі,а також з Червоної Русі, чехи, волохи, ймовірно серби.
Військо союзників становили 51 хоругва Польщі та 40 хоругв Великого князівства Литовського. Польське військо налічувало близько 18 000 кінників та 2 000 піхотинців, у т.ч. чеські загони на чолі з Яном Жижкою [Jan Žižka], а також до 20 гармат. Литовське військо складалося з понад 11 000 кінників і піхотинців, а також союзних загонів, у т.ч. близько 1 000 татарських вершників і кілька сотень молдавських піхотинців.
Загальне керівництво армією здійснював король Польщі Ягелло [Йогайла, Jogaila, також Ягайло, Władysław II Jagiełło], на полі бою командував литовський князь Вітаутас Великий (Vytautas Didysis, Вітовт).
Армія держави Німецького ордену:
51 хоругва у складі лицарів Ордену та їхніх васалів, рицарів-добровольців Німеччини, Франції, Англії, найманці з Швейцарії та інших країн. Загальна чисельність військ Тевтонського ордену під Грюнвальдом – біля 25 тис. воїнів, у т.ч. близько 250 з 700 братів-лицарів Ордену та майже 20 000 інших важкоозброєних лицарів і васалів, 6 000 легкої піхоти, а також близько 100 гармат.
Військо Тевтонського ордену, очолював Великий магістр Ульріх фон Юнгінген.
Військо Тевтонського ордену, очолював Великий магістр Ульріх фон Юнгінген.
Хід Грюнвальдської битви
Битва відбулась 15 липня в трикутнику між селами Грюнвальд, Танненберг (нині — Стембарк) і Людвигсдорф (нині — Лодвигово), що складало близько 4 кв. км., та тривала близько 3-х годин. Війська Тевтонського ордену були розгромлені вщент, у тому числі загинув і сам великий магістр ордену. Наслідки битви мають важливе історичне значення. По суті, хрестоносці наступали на слов'ян, як на «язичників» з їхньої точки зору: вони виходили в похід під гаслами «навернення непокірних язичників на істинну віру» — і те, що в битві під Грюнвальдом (нині на території Польщі) об'єднані слов'яни разом з литовцями завдали нищівної поразки хрестоносцям, на довгі століття вирішило долю наших держав і показало силу родової єдності братніх народів. Відомо, що Тевтонський орден планував на теренах України (Північне Причорномор'я) створити «буферну зону» між Сходом і Заходом, щоб контролювати всі фінансові й міграційні потоки. Слава Богам, їхні плани провалилися через згуртованість слов'ян і литовців, які захистили свої землі від нашестя.
З історичних джерел відомий український лицар, який прославився своїми героїчними вчинками при Грюнвальді — Іванко Сушик з Романова, що під сучасним Львовом. За подвиги на полі Грюнвальдської битви король Владислав нагородив його трьома селами в галицькій землі.
Зліва від центру стояли руські і татарські полки, які ділились безпосередньо на руські і куманські (половецькі) полки. Вони були ударною частиною -зліва. Все це було військовою одиницею Великого Князівства Литовсського. Поляки були ударною частиною праворуч. Німці до сих пір згадують саме руські полки, які відзначились швидкістю та хоробрістю.
Точних достовірних даних щодо перебігу битви під Грюнвальдом, як і до складу та кількості її учасників, на жаль, не існує. Найвірогідніші припущення істориків базуються на аналізі та інтерпретації кількох різних джерел.
У всякому разі, не підлягає сумніву, що битву розпочав великий князь Вітаутас ударом спершу татарської, а потім своєї легкої кінноти, в складі якої були хоругви українських земель, у крайній лівий фланг армії Ордену. Німці зустріли їх гарматами, котрі, проте, не зупинили легких вершників. Змусивши тевтонців стратити свій значний гарматний потенціал і вступити в бій, Вітаутас згодом наказує кінноті відступати.
Цим типовим степовим маневром, добре знайомим литовцям по частих битвах із татарами, Вітаутас Великий фактично заманює хрестоносців у пастку. Важкоозброєні лицарі Фрідріха фон Валленрода стрімко йдуть уперед, втрачаючи на нерівній місцевості свій грізний бойовий стрій, і в'язнуть в добре підготовленій обороні піших загонів військ ВКЛ.
Основний удар важкої лицарської кінноти витримують 3 хоругви Смоленського та Мстиславського князівств, якими командує син Альгірдаса князь Лянгвяніс (Ленгвеніс, Lengvenis Algirdaitis, Лугвен–Симон Ольгердович, Лугвений). На допомогу їм Вітаутас висилає додаткові полки.
Стійка оборона Смоленської, Вільнюської, Тракайської, Жемайтійської й Гродненської хоругв в'яже основні ударні сили Ордену й дає змогу Вітаутасу перегрупувати свою кінноту. В цей же час на правому фланзі точиться бій польських військ короля Ягелло проти лицарів маршала Куно фон Ліхтенштейна.
Польські війська, в складі яких були також і галицькі загони, зокрема славнозвісний лицар Іванко Сушик з-під Львова, поступово починають тіснити хрестоносців, і гофмейстер Ульріх фон Юнгінген вводить в бій свій останній резерв важкої кінноти. Проте у цей самий час перегрупована кіннота князя Вітаутаса завдає нового потужного удару в лівий фланг Ордену, лицарі якого зв'язані литовською й руською піхотою.
Другий удар вершників Вітаутаса Великого вирішує долю битви. На полі бою гине Великий магістр фон Юнгінген, усе командування та майже всі лицарі Ордену, частина тевтонських військ здається в полон, решта рятується втечею.
В результаті Грюнвальдської битви, в якій зійшлися дві найбільші армії тогочасної Європи, експансію хрестоносців на схід було назавжди зупинено. Німецький орден, серед офіційних завдань якого було й захоплення поліських земель, зазнав смертельного удару, від якого він уже ніколи не оправиться. Фактично ж спільна перемога польсько-литовсько-руської армії знаменувала собою утвердження незалежності всієї Центральної та Східної Європи.
З історичних джерел відомий український лицар, який прославився своїми героїчними вчинками при Грюнвальді — Іванко Сушик з Романова, що під сучасним Львовом. За подвиги на полі Грюнвальдської битви король Владислав нагородив його трьома селами в галицькій землі.
Зліва від центру стояли руські і татарські полки, які ділились безпосередньо на руські і куманські (половецькі) полки. Вони були ударною частиною -зліва. Все це було військовою одиницею Великого Князівства Литовсського. Поляки були ударною частиною праворуч. Німці до сих пір згадують саме руські полки, які відзначились швидкістю та хоробрістю.
Точних достовірних даних щодо перебігу битви під Грюнвальдом, як і до складу та кількості її учасників, на жаль, не існує. Найвірогідніші припущення істориків базуються на аналізі та інтерпретації кількох різних джерел.
У всякому разі, не підлягає сумніву, що битву розпочав великий князь Вітаутас ударом спершу татарської, а потім своєї легкої кінноти, в складі якої були хоругви українських земель, у крайній лівий фланг армії Ордену. Німці зустріли їх гарматами, котрі, проте, не зупинили легких вершників. Змусивши тевтонців стратити свій значний гарматний потенціал і вступити в бій, Вітаутас згодом наказує кінноті відступати.
Цим типовим степовим маневром, добре знайомим литовцям по частих битвах із татарами, Вітаутас Великий фактично заманює хрестоносців у пастку. Важкоозброєні лицарі Фрідріха фон Валленрода стрімко йдуть уперед, втрачаючи на нерівній місцевості свій грізний бойовий стрій, і в'язнуть в добре підготовленій обороні піших загонів військ ВКЛ.
Основний удар важкої лицарської кінноти витримують 3 хоругви Смоленського та Мстиславського князівств, якими командує син Альгірдаса князь Лянгвяніс (Ленгвеніс, Lengvenis Algirdaitis, Лугвен–Симон Ольгердович, Лугвений). На допомогу їм Вітаутас висилає додаткові полки.
Стійка оборона Смоленської, Вільнюської, Тракайської, Жемайтійської й Гродненської хоругв в'яже основні ударні сили Ордену й дає змогу Вітаутасу перегрупувати свою кінноту. В цей же час на правому фланзі точиться бій польських військ короля Ягелло проти лицарів маршала Куно фон Ліхтенштейна.
Польські війська, в складі яких були також і галицькі загони, зокрема славнозвісний лицар Іванко Сушик з-під Львова, поступово починають тіснити хрестоносців, і гофмейстер Ульріх фон Юнгінген вводить в бій свій останній резерв важкої кінноти. Проте у цей самий час перегрупована кіннота князя Вітаутаса завдає нового потужного удару в лівий фланг Ордену, лицарі якого зв'язані литовською й руською піхотою.
Другий удар вершників Вітаутаса Великого вирішує долю битви. На полі бою гине Великий магістр фон Юнгінген, усе командування та майже всі лицарі Ордену, частина тевтонських військ здається в полон, решта рятується втечею.
В результаті Грюнвальдської битви, в якій зійшлися дві найбільші армії тогочасної Європи, експансію хрестоносців на схід було назавжди зупинено. Німецький орден, серед офіційних завдань якого було й захоплення поліських земель, зазнав смертельного удару, від якого він уже ніколи не оправиться. Фактично ж спільна перемога польсько-литовсько-руської армії знаменувала собою утвердження незалежності всієї Центральної та Східної Європи.
Різні назви битви
Битва відбулася поміж двома пруськими села, назви яких німецькою звучать як Grunfelde та Tannenberg.
У польській, українській, білоруській та російській історіографії битву прийнято називати Грюнвальдською від німецького перекладу імені пруського села Грюнвальд (Grunwald чи Grunfelde*). У литовській історіографії ця битва зветься Жальгіріська битва, відповідно від балтського (пруського) найменування цього села Жальгіріс (Žalgiris). Натомість у німецькій та загалом світовій історіографії битва відома, як Танненберзька (Schlacht bei Tannenberg, битва під Танненбергом), що походить від однойменної німецької назви села, яке сьогодні польською зветься Стембарк, Stębark.
"Історична загадка Грюнвальду" з його плутаниною в назвах пояснюється, вірогідно, таким чином. На момент битви існувало пруське село, назва якого означала "зелений ліс". Пруська мова давно вже мертва, проте у близькій до неї литовській мові ця назва фігурує, як Žalgiris (Жальгіріс). Однак німці, які захопили пруські землі, вочевидь, помилково переклали назву цього села, як Grunfelde, тобто "зелене поле". Зі свого боку прадавні хроністи намагалися, вірогідно, виправити цю помилку в перекладі, називаючи село німецькою вже як Grunwald. Звідси воно ввійшло у польську, а згодом і українську традицію. На жаль, жодного з прусів, які єдині могли б на 100% прояснити це питання, вже давно немає в живих.
Михайло Відейко. Грюнвальд. Хоругви зі сходу. – К.: Наш час, 2010. – 63 с.
У польській, українській, білоруській та російській історіографії битву прийнято називати Грюнвальдською від німецького перекладу імені пруського села Грюнвальд (Grunwald чи Grunfelde*). У литовській історіографії ця битва зветься Жальгіріська битва, відповідно від балтського (пруського) найменування цього села Жальгіріс (Žalgiris). Натомість у німецькій та загалом світовій історіографії битва відома, як Танненберзька (Schlacht bei Tannenberg, битва під Танненбергом), що походить від однойменної німецької назви села, яке сьогодні польською зветься Стембарк, Stębark.
"Історична загадка Грюнвальду" з його плутаниною в назвах пояснюється, вірогідно, таким чином. На момент битви існувало пруське село, назва якого означала "зелений ліс". Пруська мова давно вже мертва, проте у близькій до неї литовській мові ця назва фігурує, як Žalgiris (Жальгіріс). Однак німці, які захопили пруські землі, вочевидь, помилково переклали назву цього села, як Grunfelde, тобто "зелене поле". Зі свого боку прадавні хроністи намагалися, вірогідно, виправити цю помилку в перекладі, називаючи село німецькою вже як Grunwald. Звідси воно ввійшло у польську, а згодом і українську традицію. На жаль, жодного з прусів, які єдині могли б на 100% прояснити це питання, вже давно немає в живих.
Михайло Відейко. Грюнвальд. Хоругви зі сходу. – К.: Наш час, 2010. – 63 с.
