Коментарі ДОБРОДІЯ 
до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ

Чигрине, Чигрине
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине
За вітрами холодними,
В хмарі пропадає.
Над землею летять літа,
Дніпро висихає,
Розсипаються могили,
Високі могили –
Твоя слава… і про тебе,
Старче малосилий,
Ніхто й слова не промовить,
Ніхто й не покаже,
Де ти стояв? чого стояв?
І на сміх не скаже!!
   
За що ж боролись ми з
                        ляхами?
За що ж ми різались з ордами
За що скородили списами
Московські ребра??..                               засівали, 
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.
   
А я, юродивий, на твоїх
                           руїнах
Марно сльози трачу; заснула 
                          Вкраїна, 
Бур’яном укрилась, цвіллю                                          зацвіла,
В калюжі, в болоті серце                          прогноїла
І в дупло холодне гадюк                          напустила,
А дітям надію в степу оддала.
А надію...
Вітер по полю розвіяв,
Хвиля морем рознесла.
Нехай же вітер все розносить
На неокраєнім крилі.
Нехай же серце плаче,                               просить
Святої правди на землі.
    
Чигрине, Чигрине,
Мій друже єдиний,
Проспав єси степи, ліси
І всю Україну.
Спи ж, повитий жидовою,
Поки сонце встане,
Поки тії недолітки
Підростуть, гетьмани.
Помолившись, і я б заснув...
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати.
Не рвіть, думи, не паліте!
Може, верну знову
Мою правду безталанну,
Моє тихе слово,
Може, викую я з його
До старого плуга
Новий леміш і чересло. –
І в тяжкі упруги…
Може, зорю переліг той,
А на перелозі…
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
   
Може… може… а меж
                             тими
Меж ножами рута
І барвінок розів’ється –
І слово забуте,
Моє слово тихосумне,
Богобоязливе,
Згадається – і дівоче
Серце боязливе
Стрепенеться, як рибонька,
І мене згадає…
Слово моє, сльози мої,
Раю ти мій, раю!
     
Спи, Чигрине, нехай гинуть
У ворога діти.
Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сім світі.

19 февраля 1844
Москва

Не:02.01.2005                                                                                        Не:02.01.2005
Не:16.01.2005

       Але на цьому не закінчуються Його зусилля показу нам, у якому напрямку мають проводитись дослідження ситуації й пошуку виходу з неї. Для цього ТАРАС продовжує свої бесіди, але вже з Чигрином, братом своїм. 
      На початку цієї бесіди показується нам, як розвивається далі вихвачена з попередньої бесіди думка: “що там схоронили Старі батьки?” – озаряючись Сам отриманою відповіддю, що схоронена там СЛАВА:

–

І цю надію “Вітер по полю розвіяв, Хвиля морем рознесла.”, як зерна, що мають зійти. Тому з однієї сторони: “Нехай же вітер все розносить На неокраєнім крилі.”, – а з другої – “Нехай же серце плаче, просить Святої правди на землі.”
       Звертаючись до Чигрина, як свого єдиного друга, ТАРАС, підрозумовуючи, мабуть, разом із тим і Богдана, не закидає Йому прямо, а рекешетом вдаряючи, направляє потрібні слова до Чигрина про те, що: “Проспав єси степи, ліси І всю Україну”. Тільки в кінці вірша ми можемо здогадуватись, що все що мовиться про Чигрин зачіпає певною мірою і Його, Богдана. А отже, й Його Слави.

      Тим не менше, повернімось до переліку чин-ників, на які вказує ТАРАС, що можуть і мусять привести нас до бажаного результату.
     Отже, оскільки момент втрачений, віднов-лення наступить з часом:

“Може…може…а меж                                    тими
Меж ножами рута
І барвінок розів’ється –
І слово забуте,

Стрепенеться, як рибонька,
І мене згадає…
Слово моє, сльози мої,
Раю ти мій, раю!”