Як русини стали українцями
26.05.2009 Історія
Серед широкого загалу, і навіть серед частини науковців, досить поширений стереотип, що русинами завжди були лише західні українці. Сучасні ж діячі так званого політичного русинства на Закарпатті навіть оголошують існування там окремого русинського народу, відмінного від українців, на тій підставі, що закарпатці найдовше зберігали цю самоназву. Але річ у тому, що раніше всі українці звалися «русинами», а етнонім цей походить саме з Середнього Подніпров’я. Етнонім «русини» — перша самоназва українського народу, який пізніше, з певних причин, змінив самоназву, і до того ж не так уже й давно.
Вперше цей етнонім у збірній формі множини «русь» і в однині «русин» фіксується в «Повісті временних літ» під 911—912 рр. у договорах князя Олега з Візантією. (Такий тип етнонімії зі збірною формою множини взагалі характерний для давньоруської та староукраїнської мови, наприклад, «литва» — «литвин», «чудь» — «чудин», «мордва» — «мордвин» і т. п.) Походження самої назви «Русь», від якої утворився названий етнонім, дуже дискусійне, заплутане й заслуговує на окремий розгляд. Але, як свідчать мовознавчі дослідження, всі етноніми, як правило, утворюються доволі випадковим шляхом і, виникнувши, швидко втрачають зв’язок із середовищем свого походження (наприклад, франки були відмінним від французів народом, хоча й дали їм свою назву, а болгарами спочатку звалися тюркські кочівники). В давньоруський час етнонім «русь»/«русин» вживався лише стосовно жителів Київського і Переяславського князівств, тобто Русі у вузькому чи власному розумінні. Решта ж мешканців Давньоруської держави, як це добре видно з літописів, звалися так, тільки зіштовхуючись із представниками чужих держав, оскільки мали власні, земельні етноніми. Вони утворилися після зникнення давніх племінних етносів (полян, волинян, деревлян та ін.) і виникнення в період удільної роздробленості нових етнічних спільнот у межах «земель»-князівств. На території України це «чернігівці», «галичани», «володимирці» («волинці»), невелика спільнота «болохівців», а також «турівці» на нинішньому україно-білоруському прикордонні і «севрюки» на україно-російському. У кінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. самоназва «русь»/«русин» поширюється на всю територію Південної Русі (в майбутньому України), витісняючи земельні етноніми. Поширення тут етноніма «русь»/«русин» як самоназви всього місцевого населення, що чітко фіксується в літописах (найбільше у Галицько-Волинському), є свідченням завершення українського етногенезу. Адже поява єдиної самоназви, як показують дослідження етнологів, свідчить і про появу етносу. На теренах Росії приблизно тоді ж утверджується самоназва «русские», яка хоч і подібна до «русь»/«русин», проте утворена за зовсім іншою моделлю (див. «Як народилися українці», «ДТ» за 23 квітня 2005 р.).
Прикладів, коли зовсім різні народи мають схожі й навіть тотожні назви, етнологія знає достатньо (франки і французи, бритти і британці, татари — сибірські, казанські, астраханські, кримські та ін., які є різними народами). До речі, такі назви, як «русичі», «руси» і т. п., що нині широко вживаються як письменниками, так і науковцями, є кабінетним витвором частково давніх книжників, а частково сучасних авторів. Самі наші предки їх не використовували.
Отож, етнонім «русь»/«русин» вживався як самоназва всього українського народу впродовж XIII — початку XVIIІ ст., і це добре задокументовано джерелами як із Волині та Галичини, так і з Середнього Подніпров’я. Зокрема його у тій-таки давній формі «русь»/«русин» ми зустрічаємо в таких пізніх за часом створення творах зі Східно-Центральної України, як «Хроніка» Феодосія Софоновича (завершується 1672 р.), Літопис Григорія Граб’янки та вірші й приповісті Климентія Зіновієва (кінець XVII — початок XVIII ст.), Літопис Самовидця (закінчується 1702 р.), Літопис Самійла Величка (початок XVIII ст.), а також у гетьманських документах того періоду. А сама Україна тоді звалася «Руссю». Росію у нас тоді звали Московією, Білорусь — Литвою (і, відповідно, росіяни — «москалі», «москвитини», білоруси — «литвини»). Назва ж «Україна» була лише крайовим топонімом, яким називали прикордонні з Диким Полем середньонаддніпрянсько-східноподільські землі — козацькі території. Вона й означала, власне, «кордон», а не «окраїна» чи «країна», про що детально писав ще Михайло Грушевський. Цей факт чомусь проходить повз увагу сучасних дослідників.
Найбільш пізнє вживання етноніма «русин», виявлене мною у джерелах зі Східно-Центральної України, припадає на 1728 р. Ми натрапляємо на нього у драмі «Милость Божія», створеній у Києві до 80-річчя початку Хмельниччини та на честь вступу на гетьманську посаду Данила Апостола. Водночас ще у 50-х роках ХІХ ст. етнонім «русин» вживався тут кобзарями у співаних ними думах. Наприклад, у записаній від кобзаря Андрія Шута з Чернігівщини думі «Хмельницький і Василій Молдавський» говориться: «Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин». Цей факт свідчить, що етнонім «русин» вживався у Східній Україні, зокрема серед простолюду, де книжні й офіційні термінологічні нововведення сприймалися не одразу, набагато довше за відзначений 1728 рік.
У XVIII—ХІХ ст. в підросійській Україні, насамперед серед політичної еліти, етнонім «русь»/«русин» витісняється офіційною, прийнятою в державному діловодстві Росії формою «малоросіяни», пізніше зміненою на «малороси». До речі, цей термін ввели в обіг самі українці, хоча зміст його спочатку був зовсім іншим, ніж пізніше. Походить він від назви Мала Росія, яка разом з назвою Велика Росія була введена в обіг константинопольським патріархатом у ХІV ст. При цьому греки, за аналогією з термінами «Мала Греція» і «Велика Греція», під Малою Росією розуміли метрополію — Південну Русь (теперішню Україну), а під «Великою Росією» — її віддалені колонії й окраїни. Цю грецизовану версію назви Русі, разом з утвореним від неї етнонімом «малоросіяни», спопуляризували київські книжники ХVII ст. Від них її перейняли офіційні кола Росії, причому змінивши зміст, який став тепер означати росіян, тільки вже «малих».
На приєднуваних до Російської імперії правобережних українських землях етнонім «русин» зникав не відразу (що ще раз свідчить на користь його довшого побутування і в Східній Україні). Так, іще у 60-х роках ХІХ ст. він широко вживався на Східному Поділлі, яке, як відомо, ввійшло до складу Росії наприкінці XVIII ст. Зокрема етнонім «русин» стосовно нинішньої Вінниччини фіксується у відомому збірнику приказок і прислів’їв Матвія Номиса (Симонова) та в зібраних там же народних оповіданнях і казках. Вживає його у своїх творах і подолянин Степан Руданський. Саме в ХІХ ст. фіксується вживання цього етноніма у формі множини «русини». У західних регіонах України (на Волині, Галичині, Буковині) самоназва «русини», яка вже не була на той час загальноукраїнською, побутувала до початку, а то й до середини ХХ ст., а на Закарпатті ще довше.
Етнонім «українці» виникає пізно, утверджується ж як загальноукраїнська самоназва практично на наших очах. Уперше термін «українці» фіксується наприкінці XVI ст. у документах, присвячених повстанню Григорія Лободи та Северина Наливайка, а також боротьбі з татарами. В першій половині XVII ст. «українцями» називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Це був іще не етнонім, і тим більше не самоназва, а лише територіальна назва всіх жителів прикордоння — «України», незалежно від національності. Спричинили ж перетворення терміна «українці» на самоназву події Козацької революції середини XVII ст. і виникнення на території власне України Гетьманської держави. Саме відтоді термін «українці» поступово утверджується як етнічна назва жителів цих теренів, зокрема Середньої Наддніпрянщини і Лівобережжя (але не всієї України в сучасному розумінні). В універсалах Богдана Хмельницького та інших гетьманів з’являються назви «народ украйно-малоросійський», «народ український». Термін же «українці» в етнічному розумінні зустрічаємо у листі невідомої особи до Івана Виговського 1657 р., в листі архімандрита Новгород-Сіверського монастиря Михайла Лежайського до боярина Артамона Матвєєва 1675 р. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. етнонім «українці» використовують у своїх літописах, поряд із термінами «русь»/«русин», Григорій Граб’янка і Самійло Величко. У XVIII—XIX ст. термін «українці» поширюється серед населення як етнонім, проте тільки як регіональний. Зокрема Яків Маркович у «Записках про Малоросію» (1798 р.) вказує, що Україною вважається територія «між реками Остром, Супоєм, Дніпром і Ворсклою», «від чего й тамошніх жителів називають українцами».
Починаючи з першої половини ХІХ ст., українська інтелігенція (Михайло Максимович, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Осип Бодянський, Михайло Драгоманов та ін.) починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнський етнонім, на противагу витісненому на Наддніпрянщині і Лівобережжі дією російських офіційних властей етноніму «русини». Її зусиллями етнонім «українці» поступово поширюється по всій території України. Однією з вагомих причин прийняття українською інтелігенцією нового етноніма була монополізація Росією давньоруської спадщини і неможливість ефективно протистояти цьому в умовах відсутності в українців своєї державності. Тим часом етнонімічна назва «українці» була дуже вдалою, оскільки поєднувалася зі славним козацьким минулим і вже побутувала як один із регіональних етнонімів. Проте утвердження нового загальноукраїнського етноніма відбулося далеко не відразу. Зокрема Тарас Шевченко терміна «українці» ще не вживає. У творах Степана Руданського етноніми «українці» і «русини» фігурують паралельно. Леся Українка вже взяла новий етнонім собі за псевдонім, хоч інколи все ж використовувала і назву «русини», «русько-український народ». Серед широких народних мас етнонім «українці» приживався як самоназва ще повільніше. Остаточно утверджується самоназва «українці» у Східно-Центральній Україні аж після національно-визвольних змагань 1917—1920 рр.
На Галичині та Буковині етнонім «українці» починає поширюватися з кінця ХІХ ст., коли там відбувається піднесення українського національно-культурного руху. Особливо цьому сприяли своєю діяльністю Іван Франко, Андрей Шептицький, Михайло Грушевський, а пізніше — рух січових стрільців і національно-визвольні змагання, включно з діяльністю УПА. Проте сприйняття народоназви «українці» як власної русинами Галичини затягнулося до Другої світової війни. На Закарпатті етнонім «українці» поширюється найпізніше — фактично аж після його приєднання до України в 1944 році. Як бачимо, український народ у процесі своєї непростої етнічної історії, під впливом певних обставин, змінив самоназву, і до того ж не так уже й давно. Взагалі ж випадки зміни народом самоназви у той час, коли сам народ продовжує існувати, трапляються досить рідко.
Автор: Василь БАЛУШОК
Дзеркало тижня
Серед широкого загалу, і навіть серед частини науковців, досить поширений стереотип, що русинами завжди були лише західні українці. Сучасні ж діячі так званого політичного русинства на Закарпатті навіть оголошують існування там окремого русинського народу, відмінного від українців, на тій підставі, що закарпатці найдовше зберігали цю самоназву. Але річ у тому, що раніше всі українці звалися «русинами», а етнонім цей походить саме з Середнього Подніпров’я. Етнонім «русини» — перша самоназва українського народу, який пізніше, з певних причин, змінив самоназву, і до того ж не так уже й давно.Вперше цей етнонім у збірній формі множини «русь» і в однині «русин» фіксується в «Повісті временних літ» під 911—912 рр. у договорах князя Олега з Візантією. (Такий тип етнонімії зі збірною формою множини взагалі характерний для давньоруської та староукраїнської мови, наприклад, «литва» — «литвин», «чудь» — «чудин», «мордва» — «мордвин» і т. п.) Походження самої назви «Русь», від якої утворився названий етнонім, дуже дискусійне, заплутане й заслуговує на окремий розгляд. Але, як свідчать мовознавчі дослідження, всі етноніми, як правило, утворюються доволі випадковим шляхом і, виникнувши, швидко втрачають зв’язок із середовищем свого походження (наприклад, франки були відмінним від французів народом, хоча й дали їм свою назву, а болгарами спочатку звалися тюркські кочівники). В давньоруський час етнонім «русь»/«русин» вживався лише стосовно жителів Київського і Переяславського князівств, тобто Русі у вузькому чи власному розумінні. Решта ж мешканців Давньоруської держави, як це добре видно з літописів, звалися так, тільки зіштовхуючись із представниками чужих держав, оскільки мали власні, земельні етноніми. Вони утворилися після зникнення давніх племінних етносів (полян, волинян, деревлян та ін.) і виникнення в період удільної роздробленості нових етнічних спільнот у межах «земель»-князівств. На території України це «чернігівці», «галичани», «володимирці» («волинці»), невелика спільнота «болохівців», а також «турівці» на нинішньому україно-білоруському прикордонні і «севрюки» на україно-російському. У кінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. самоназва «русь»/«русин» поширюється на всю територію Південної Русі (в майбутньому України), витісняючи земельні етноніми. Поширення тут етноніма «русь»/«русин» як самоназви всього місцевого населення, що чітко фіксується в літописах (найбільше у Галицько-Волинському), є свідченням завершення українського етногенезу. Адже поява єдиної самоназви, як показують дослідження етнологів, свідчить і про появу етносу. На теренах Росії приблизно тоді ж утверджується самоназва «русские», яка хоч і подібна до «русь»/«русин», проте утворена за зовсім іншою моделлю (див. «Як народилися українці», «ДТ» за 23 квітня 2005 р.).
Прикладів, коли зовсім різні народи мають схожі й навіть тотожні назви, етнологія знає достатньо (франки і французи, бритти і британці, татари — сибірські, казанські, астраханські, кримські та ін., які є різними народами). До речі, такі назви, як «русичі», «руси» і т. п., що нині широко вживаються як письменниками, так і науковцями, є кабінетним витвором частково давніх книжників, а частково сучасних авторів. Самі наші предки їх не використовували.
Отож, етнонім «русь»/«русин» вживався як самоназва всього українського народу впродовж XIII — початку XVIIІ ст., і це добре задокументовано джерелами як із Волині та Галичини, так і з Середнього Подніпров’я. Зокрема його у тій-таки давній формі «русь»/«русин» ми зустрічаємо в таких пізніх за часом створення творах зі Східно-Центральної України, як «Хроніка» Феодосія Софоновича (завершується 1672 р.), Літопис Григорія Граб’янки та вірші й приповісті Климентія Зіновієва (кінець XVII — початок XVIII ст.), Літопис Самовидця (закінчується 1702 р.), Літопис Самійла Величка (початок XVIII ст.), а також у гетьманських документах того періоду. А сама Україна тоді звалася «Руссю». Росію у нас тоді звали Московією, Білорусь — Литвою (і, відповідно, росіяни — «москалі», «москвитини», білоруси — «литвини»). Назва ж «Україна» була лише крайовим топонімом, яким називали прикордонні з Диким Полем середньонаддніпрянсько-східноподільські землі — козацькі території. Вона й означала, власне, «кордон», а не «окраїна» чи «країна», про що детально писав ще Михайло Грушевський. Цей факт чомусь проходить повз увагу сучасних дослідників.
Найбільш пізнє вживання етноніма «русин», виявлене мною у джерелах зі Східно-Центральної України, припадає на 1728 р. Ми натрапляємо на нього у драмі «Милость Божія», створеній у Києві до 80-річчя початку Хмельниччини та на честь вступу на гетьманську посаду Данила Апостола. Водночас ще у 50-х роках ХІХ ст. етнонім «русин» вживався тут кобзарями у співаних ними думах. Наприклад, у записаній від кобзаря Андрія Шута з Чернігівщини думі «Хмельницький і Василій Молдавський» говориться: «Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин». Цей факт свідчить, що етнонім «русин» вживався у Східній Україні, зокрема серед простолюду, де книжні й офіційні термінологічні нововведення сприймалися не одразу, набагато довше за відзначений 1728 рік.
У XVIII—ХІХ ст. в підросійській Україні, насамперед серед політичної еліти, етнонім «русь»/«русин» витісняється офіційною, прийнятою в державному діловодстві Росії формою «малоросіяни», пізніше зміненою на «малороси». До речі, цей термін ввели в обіг самі українці, хоча зміст його спочатку був зовсім іншим, ніж пізніше. Походить він від назви Мала Росія, яка разом з назвою Велика Росія була введена в обіг константинопольським патріархатом у ХІV ст. При цьому греки, за аналогією з термінами «Мала Греція» і «Велика Греція», під Малою Росією розуміли метрополію — Південну Русь (теперішню Україну), а під «Великою Росією» — її віддалені колонії й окраїни. Цю грецизовану версію назви Русі, разом з утвореним від неї етнонімом «малоросіяни», спопуляризували київські книжники ХVII ст. Від них її перейняли офіційні кола Росії, причому змінивши зміст, який став тепер означати росіян, тільки вже «малих».
На приєднуваних до Російської імперії правобережних українських землях етнонім «русин» зникав не відразу (що ще раз свідчить на користь його довшого побутування і в Східній Україні). Так, іще у 60-х роках ХІХ ст. він широко вживався на Східному Поділлі, яке, як відомо, ввійшло до складу Росії наприкінці XVIII ст. Зокрема етнонім «русин» стосовно нинішньої Вінниччини фіксується у відомому збірнику приказок і прислів’їв Матвія Номиса (Симонова) та в зібраних там же народних оповіданнях і казках. Вживає його у своїх творах і подолянин Степан Руданський. Саме в ХІХ ст. фіксується вживання цього етноніма у формі множини «русини». У західних регіонах України (на Волині, Галичині, Буковині) самоназва «русини», яка вже не була на той час загальноукраїнською, побутувала до початку, а то й до середини ХХ ст., а на Закарпатті ще довше.
Етнонім «українці» виникає пізно, утверджується ж як загальноукраїнська самоназва практично на наших очах. Уперше термін «українці» фіксується наприкінці XVI ст. у документах, присвячених повстанню Григорія Лободи та Северина Наливайка, а також боротьбі з татарами. В першій половині XVII ст. «українцями» називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Це був іще не етнонім, і тим більше не самоназва, а лише територіальна назва всіх жителів прикордоння — «України», незалежно від національності. Спричинили ж перетворення терміна «українці» на самоназву події Козацької революції середини XVII ст. і виникнення на території власне України Гетьманської держави. Саме відтоді термін «українці» поступово утверджується як етнічна назва жителів цих теренів, зокрема Середньої Наддніпрянщини і Лівобережжя (але не всієї України в сучасному розумінні). В універсалах Богдана Хмельницького та інших гетьманів з’являються назви «народ украйно-малоросійський», «народ український». Термін же «українці» в етнічному розумінні зустрічаємо у листі невідомої особи до Івана Виговського 1657 р., в листі архімандрита Новгород-Сіверського монастиря Михайла Лежайського до боярина Артамона Матвєєва 1675 р. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. етнонім «українці» використовують у своїх літописах, поряд із термінами «русь»/«русин», Григорій Граб’янка і Самійло Величко. У XVIII—XIX ст. термін «українці» поширюється серед населення як етнонім, проте тільки як регіональний. Зокрема Яків Маркович у «Записках про Малоросію» (1798 р.) вказує, що Україною вважається територія «між реками Остром, Супоєм, Дніпром і Ворсклою», «від чего й тамошніх жителів називають українцами».
Починаючи з першої половини ХІХ ст., українська інтелігенція (Михайло Максимович, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Осип Бодянський, Михайло Драгоманов та ін.) починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнський етнонім, на противагу витісненому на Наддніпрянщині і Лівобережжі дією російських офіційних властей етноніму «русини». Її зусиллями етнонім «українці» поступово поширюється по всій території України. Однією з вагомих причин прийняття українською інтелігенцією нового етноніма була монополізація Росією давньоруської спадщини і неможливість ефективно протистояти цьому в умовах відсутності в українців своєї державності. Тим часом етнонімічна назва «українці» була дуже вдалою, оскільки поєднувалася зі славним козацьким минулим і вже побутувала як один із регіональних етнонімів. Проте утвердження нового загальноукраїнського етноніма відбулося далеко не відразу. Зокрема Тарас Шевченко терміна «українці» ще не вживає. У творах Степана Руданського етноніми «українці» і «русини» фігурують паралельно. Леся Українка вже взяла новий етнонім собі за псевдонім, хоч інколи все ж використовувала і назву «русини», «русько-український народ». Серед широких народних мас етнонім «українці» приживався як самоназва ще повільніше. Остаточно утверджується самоназва «українці» у Східно-Центральній Україні аж після національно-визвольних змагань 1917—1920 рр.
На Галичині та Буковині етнонім «українці» починає поширюватися з кінця ХІХ ст., коли там відбувається піднесення українського національно-культурного руху. Особливо цьому сприяли своєю діяльністю Іван Франко, Андрей Шептицький, Михайло Грушевський, а пізніше — рух січових стрільців і національно-визвольні змагання, включно з діяльністю УПА. Проте сприйняття народоназви «українці» як власної русинами Галичини затягнулося до Другої світової війни. На Закарпатті етнонім «українці» поширюється найпізніше — фактично аж після його приєднання до України в 1944 році. Як бачимо, український народ у процесі своєї непростої етнічної історії, під впливом певних обставин, змінив самоназву, і до того ж не так уже й давно. Взагалі ж випадки зміни народом самоназви у той час, коли сам народ продовжує існувати, трапляються досить рідко.
Автор: Василь БАЛУШОК
Дзеркало тижня
Джерело: http://www.kozaky.org.ua/index.htm?id=121
|
№1 (2 вересня 2009 12:00) Група: Автор |
Стаття, безумовно, цікава. Для істориків, етнологів,.. всім зацікавленим мала би науковим інтересом бути. Для більш ПОГЛИБЛЕНОГО подальшого дослідження. А під/, чи за/карпатським сьогоднішнім "русинам" - матеріалом для отверезіння.
Але й таке питання виникає: яким чином ця стаття торкається рідновір'я? А ніяким! Авторові невідома "Велес Книга", в котрій етнонім "русич" побутував під час карбування "В-Книги", а з огляду її контексту - й набагато раніше. На це В.Балушок у статті не наважився згадати, бо, бачте, "В-Книга" не увійшла в науковий обіг, як достеменне прадавнє джерело - й досі вважають її фальшивкою. Як, до речі, вчені (чи навчені?) літературною містифікацією вважають і опаскуджене юдо/греко/християнськими писучими монахами своєю кінцівкою (почитайте!) "Слово о полку..." Як би він на таке наважився, то, найвирогідніше, у такій газеті як "Дзеркало..." стаття не була б надрукована, отже й не привернула б до себе уваги – не кожний наважиться писати у шуфляду. Живемо в епоху подвійних стандартів, табуйованих тем до обговорення та «кривих тижневих дзеркал» (а хазяї хто?) навіть, і передусім, в науковому світі. |
|
№2 (3 вересня 2009 20:50) Група: Автор |
Чому редактором сайту була надана можливість «АВТОРУ» опублікувати статтю Василя Балушка «Як русини стали українцями»? Або відповідь Яркрасу на його запитання «яким чином ця стаття торкається рідновір'я?» у коментарі №15 до розглядуваної статті .
В коментарі вельмишановного Яркраса багато поставлено запитань, а ще більше претензій до автора статті В. Балушка (я зразу ж перепрошую у автора статті за ці претензії, котрий не має ніякого відношення до публікації на сайті ВГОРУ своєї статті, оскільки безпосередньо її не надавав. Джерела, звідки взята стаття, в кінці публікації указані.), на які він може сам відповісти, якщо матиме на те бажання. Що ж до запитання, «яким чином ця стаття торкається рідновір'я?», відповідати мушу сам. Згадана стаття торкається ВГОРУ, оскільки попадає в коло тих питань, які розглядаються ВГОРУ. Необхідно нагадати, що ВГОРУ займається не тільки висвітленням і популяризацією рідновір’я як предківського світогляду українців, але не маловажним для організації є знання самого суб’єкта, носія світогляду. Ці знання про суб’єкт дозволять нам зрозуміти, яким чином і на скільки вдалось змінити в його свідомості тисячоліттями сформованого світогляду на чужерідний та, як його повернути і на скільки це можливо до Віри наших Предків. Так от, з огляду щойно сказаного, стаття Василя БАЛУШКА цікава для нас тим, що в ній йдеться про подібні (нехай і менш суттєві в порівнянні з тими, що стосуються світогляду) зміни в свідомості суб’єкта Українського Народу, а саме, відбулась зміна назви народу: «русини» стали «українцями». До речі, в статті акцентується увага саме на моменті зміни назви «русини» «українцями» і тому, можливо, автор статті не вдавався так глибоко (не про те йшла мова, а отже й не згадав «Велесової Книги») в розкриття походження «русини». Разом з тим він правильно підмітив, підправляючи наші шкільні знання, що назва «русини» походить з середнього Подніпров’я і поширилась у свій час на всю Україну, а потім, знову ж на середньому Подніпров’ї зародилась нова назва «українці» і поширилась (повторюючи попередній процес – що це означає?) по всій Україні. Із статті можна зрозуміти чому відбулася зміна назви, чи потрібна була ця зміна, хто запроваджував цю зміну? І найголовніше, що ця зміна вдалася, на відміну від багатьох інших випадків запровадження змін в Україні (від чого найбільше й потерпає Україна), які розпочинаються, але не доводяться до логічного кінця. Було б доречно більше розкрити причину, чому на Закарпатті етнонім «русини» затримався найдовше (чи тільки через те, що там «етнонім «українці» поширюється найпізніше — фактично аж після його приєднання до України в 1944 році»?) – це може бути темою обговорення на сайті. |
Інформація
"Гості" не можуть коментувати дану новину.
