«Один одного хваліте, тоді Сі Бо вас похвалить», –

Упродовж 1990 – 1991 рр. Україна здійснила мирну національно-виз¬вольну революцію, в якій розв'язала два великих національних завдання: вийшла з-під влади Москви і проголосила незалежність України, подолала комуністичну диктатуру і запровадила демократичний лад.

Проте національному організмові не вистачило сили змінити колоніальну адміністрацію патріотичною владою, і Україною вже тринадцятий рік керують старі кадри. Вони служать не Україні, а своїм кланам та інтересам своїх закордонних батьківщин. Тому перед Україною ще стоїть завдання здійснити соціальну революцію для зміни комуно-олігархічної влади на українську патріотичну владу.

Чим були ці роки, що минули, для України – утвердженням незалежності, змарнованим часом, розширенням у народу ідейних горизонтів і доланням московської ідеології? Чи могли вони бути інакшими?

Залишу відповісти на перші запитання іншим, а сам зосереджу увагу на останньому.

Нетерплячому читачеві, який, не прочитавши текст, уже хоче знати відповідь, скажу: тринадцять років незалежності не могла бути інакшим! Якщо він не вірить, то хай подивиться сам на себе збоку (або на свого сусіда) і скаже, чи дуже і як саме він змінився за ці роки. Не абстрактно, загалом, а конкретно – в чому саме він змінився. І по роках; коли і які події на нього так вплинули, що він почав діяти так, як доти не діяв. Хай, наприклад, пошукає в собі такі зміни: колись він не дотримував даного знайомому чоловікові слова – тепер дотримує, колись крав (у колгоспі, на заводі) – тепер не дозволить собі взяти чуже, раніше думав одне, а казав інше, – тепер не кривить душею, раніше в людях помічав недоліки і так їх характеризував – тепер помічає в них добрі риси, раніше брехав, потім перестав брехати, раніше не боявся гріха – тепер став боятися, тобто раніше був homo soveticus, а тепер став нормальною людиною європейської християнської цивілізації.

Зміни, справді, відбулися великі: у світогляді – позитивні, у моралі – негативні. Але коли пересічний громадянин вимагає від влади, аби вона дбала про нього, а сам не дбає про свою матір, аби влада була чесною, а сам краде, то я кажу цьому простому чоловікові: той, хто на горі з великими владними повноваженнями, і ті – однаково неморальні. І той, хто вкрав на чужому городі відро цибулі, і той, хто вкрав ешелон металопрокату, – однаково злодії і порушили заповідь «не вкради», отже скоїли гріх. Тому, лаючи владу за те, що вона розвалила й розікрала промисловість і сільське господарство і позбавила трудящіх праці, подивись на себе: чи ти чесніше чинив у своїх маленьких масштабах? Якщо чинив не чесніше і так чинити тобі було природно й нормально, то це якраз і пояснює, чому ми так недолуго розвивалися й господарювали, адже Україна – це ми з вами, з отими радянськими звич¬ками, нахилами, властивостями.

Проте над цим варто подумати докладніше. Чи правий народ? Якщо правий, то в чому його правота?

Популістична комуністична пропаганда привчала дивитися на трудящих як на суть народу, де зосереджена вища мудрість і критерій добра і зла, справедливості і прогресу. А тим часом об'єктивне вивчення історії свідчить про щось зовсім інше.

Нові ідеї творить не народ, а еліта. «Народне мислення інертне і за своїм змістом запізніле. Воно змінюється поволі і в час революції консервативне», – сказав академік В. Вернадський (див. Лук'яненко Л. Сповідь у камері смертників. – К., 1991, с. 73).

Коли в середовищі еліти виникає нова суспільна ідея, народ її ще не сприймає. Народ звик до старих ідей. Вони здаються йому природними, правдивими і єдино можливими. З ними наче в добрій звичній одежині – затишно, зручно, привітно й приємно. В людини виробляється позитивне емоційне ставлення до звичайної ідеї, вона, по суті, любить її.

Нова ідея ставить під сумнів попередні ідеї. Вона несе в собі заперечення того, у що людина вірить. Це виглядає замахом на її духовний спокій. Людині здається, наче в неї хочуть забрати зручну, теплу одежину і виштовхнути навпроти холодного вітру. Зрештою, вона любила ідею. А тепер їй кажуть, що та ідея помил¬кова і взагалі недобра. То хіба це означає, що людина була спроможна сама розпізнати помилковість ідеї, що вона обмежена? І самолюбство її бунтує і протестує.

Світогляд формується на основі знань (уподобань, наслідувань...): знання людина нагромаджує повільно. На здобуття загальної освіти вона витрачає одинадцять років, потім весь перший період життя поповнює знання і формує свій світогляд; надходить нова інформація, мозок переробляє її і відповідно корегує світогляд.

Щоб радянські люди не змінювали свій світогляд в антирадянський бік, комуністичний режим цілком і повністю заборонив доступ простій людині до некомуністичних ідей: небажану бібліотечну літературу заховав у спеціальні сховища, іноземні радіопередачі глушив, книжки і будь-яку іншу друковану продукцію з-за кордону не дозволяв ввозити до СРСР і встановив сувору цензуру на всі внутрішні видання. Коли з технічних причин то¬тальний контроль за потоками інформації став неможливий і до радянських людей почало потрапляти все більше поза-цензурної інформації, почалась ерозія комуністичного світогляду, а з нею і критичне ставлення до радянської дійсності. Це поступово спричинило те, що захисників старого ладу виявилося недостатньо, аби захистити СРСР від розвалу. Довгий шлях до звільнення українського народу від промосковського комуністичного світогляду можна пояснити кількома причинами.

Перша причина полягає в тому, що людина загалом повільно набуває нових знань, а отже, нешвидко змінюється її світогляд.
Друга причина в тому, що поширення нової інформації відбувалося неоднаково по всій території України. Наприклад, перші дописи і статті про політичні репресії, жорстокі звірства, тортури і мордування, про людиноненависницькі риси Леніна та його різні збочення з'явилися наприкінці 80-х років у самовиданих газетах зовсім невеликими накладами. Політично активні громадяни (націоналісти, дисиденти, демократи) їх читали і перечитували в Києві, Львові, менше – в обласних центрах і ще менше в районних. Та інформація про імперію зла, яка в Києві, Львові була вже повторенням, у районні центри, не кажучи вже про села, не дійшла не тільки в 1990-х р., але й в 1995-х і в 2000-х!
Незалежна українська держава не провадила цілеспрямовану роз'яснювальну роботу для викриття антилюдської природи марксизму-ленінізму та жахливої московської імперської практики керівництва Україною.

Влада ні до незалежності, ні після її проголошення не використовувала телевізію й радіо, газети, щоб доносити до людей правду про жахливу антиукраїнську політику московсько-комуністичного режиму. А газети патріотичних, антикомуністичних організацій, як, наприклад, газета УРП «Самостійна Україна», ніколи не виходили великими накладами і тому не мали змоги істотно вплинути на темп прозрівання народу.

Третя причина повільності звільнення від старого світогляду криється в тому, що не всі люди ма¬ють однаково динамічний склад розуму. Для того щоб відкинути комуніс¬тичний світогляд, Іванові Плющу досить було з'їздити один раз за кордон на два тижні і порівняти свої комуністичні уявлення про дійсність із західною, так званою буржуазією, щоб зрозуміти облудність комунізму і відкинути йо¬го назавжди.

Інші люди, ніби розумні, депутати, вже десяток разів побували за кордоном і мали можливість порівняти життя в умовах свободи економічної й політичної діяльності з життям у Радянському Союзі, але й досі не змогли подолати комуністичних догм, їхній мозок затужавів, і хоч очі бачать, але мозок не спроможний з порівняння різних суспільно-політичних систем зробити логічний висновок про переваги одного над іншим.,

Четверта причина полягає в тому, що значна частина української нації дуже глибоко зросійщена. Окупаційна адміністрація щодо цієї частини нації досягнула таких значних антиукраїнських успіхів, що відірвала їх від української мови, звичаїв, традицій і ввела у сферу російськомовної ерзацкультури. В умовах незалежності України багато хто з них знову стали патріотами України і російською мовою відстоюють її незалежність. А частина – неспроможна переосмислити реальність і своїм застарілим світоглядом створює сприятливе тло для анти¬української діяльності величезної московської п'ятої колони, яка завжди де-юре знала, чого хоче.

Нарешті, п'ятий чинник ускладнює мозаїку українського політикуму. У середовищі лівих ортодоксів дійсно є тверезі політики. Вони ні в який марксизм чи комунізм не вірять і практично пристосовуються до реформ, влаштовують своїх дітей у гарні приватні підприємства, допомагають рідним стати підприємцями, а на мітингах і з трибуни Верховної Ради проклинають капіталізм, українську приватизацію і закликають трудящих до відновлення соціалістичної економіки, колгоспного ладу і «братнього союзу трьох слов'янських народів». Цю демагогію вони перетворили на ідейну базу своєї політичної діяльності. Вони знають, що в Україні понад 14 мільонів пенсіонерів. Значна частина цих нещасних людей неспроможна зрозуміти суті історичних змін, що відбуваються на їхніх очах впродовж останніх років. Вони запам'ятали з минулого найпростіші речі – ціну на хліб, варену ковбасу і регулярність авансу і зарплати. Пам'ятати духовне рабство, черги в магазинах чи поневіряння в пошуках скляних банок та кришок для консервацій фруктів і овочів вони вже неспроможні, і їхнім ідеалом є повернення назад. Комуністичні демагоги чудово знають, що повернення назад історично просто неможливе, але для того щоб мати депутатський мандат і відігравати помітну роль у політичному житті країни, їм потрібний саме такий електорат, який вони побачили в цих пенсіонерах. А ці пенсіонери побачили в них своїх речників, і обидві сторони задоволені.

Зрозуміло, не всі верстви суспільства мають однакові погляди і однакову зацікавленість. Провідний прошарок захищає статус-кво, бо йому це вигідно. Старше покоління часто озирається у минуле, бо неспроможне сприйняти новацій. Патріотична інтелігенція виробляє, висуває і намагається втілити в життя нові ідеї, але зустрічає шалений опір з боку мафіозно-злодійських кланів, які зацікавлені у збереженні нинішнього анти¬народного режиму.

Молодше покоління незалежної України вчилося і вбирало широко розплющеними очима увесь різноанітний світ без жодного контролю влади і церкви за потоками інформації – джерелами формування моральних та ідейних засад наших нащадків, які мають продовжити українство на українській землі.

Люди середнього віку, жертви комуністичного виховання, що ввійшли в незалежну Україну з державного патерналізму СРСР, поступово долали звичку чекати від влади праці, зарплати, житла та всього іншого, необхідного для життя, й почали самі думати про забезпечення власних потреб. На сьомому році незалежності я почув вигук цього покоління: «Ясно, хай йому біс: від цієї влади вже нічого чекати – доведеться самому дбати про себе!» Отже – самому дбати про себе. Це не просто зойк зневіри. Це сигнал народження нового патріотичного мислення.

Левко ЛУК'ЯНЕНКО

Джерело: газета «Рада Козацька» №12(17) червень, 2009 р.