Су: 06.03.2011                                                                                                          Не:07.03.2011

В чиїх руках знаходиться Українська Духовна Спа-дщина і чи в повній безпеці вона? Чи є в державі «Україна» інституція, котра б переймалась подібними питаннями і відстежувала, щоб Українській Духовній Спадщині дійсна безпека була гарантована?

Такі та подібні питання виникають кожного разу, як тільки з’являються оці періодичні пустопорожні суперечки стосовно другої державної мови (що державна мова має бути одна і українська, дедалі очевиднішим стає уже й для російськомовних)  між владою та опозицією (не залежно, хто з них влада, а хто опозиція, та з яких міркувань розпочинають суперечки, в наслідок чого уже й не знаєш коли очікувати від підступного ворога більшої шкоди: тоді коли він діє тишком-нишком, чи коли пре відчайдушно й нахабно не соромлячись, навіть дітей), – котрі чим далі тим більше переростають із словесної у більш конкретні дії: закриття (в Україні!) україномовних шкіл на Луганщині і Донеччині.

Отже, враховуючи, що це протистояння не сьогодні почалось, спробуймо перевірити задані питання про те, наскільки гарантованою була і є безпека Української Духовної Спадщини? Для цього, звичайно ж (де в першу чергу зловмисники будуть паскудить?), візьмемо «Кобзар» Т. Г. Шевченка. І конкретно твір «ПРОРОК». Автентичний його текст із  авторського  рукопису  «Більшої Книжки» див. нижче.

 

Порівняємо автентич-ний текст з текстом «Кобзаря» будь-якого з уже надрукованих. Як по-казали дослідження Дані-лєнком Ю. Л. цього пи-тання, можна взяти будь-який «Кобзар» видання починаючи з 1932 року і до сьогодні – результат отримаємо той же. З чого не трудно зробити висновок: невідповід-ність надрукованих те-кстів з автентичним ніхто, кому б те нале-жало робити, помічати не збирається, а тим більше виправляти,

принаймні, хоч би в наступних перевиданнях.

        Для зручності наглядного порівняння, нижче подаються два тексти «ПРОРОКА»: в першій колонці – автентичний текст в сучасній мовній інтерпретації; а в другій – із надрукованих видань, що підданий спотворенню. В обох текстах жирним шрифтом відмічені ті місця твору, в яких слова, фрази, а то й цілі речення, не співпадають з відповідними словами, фразами чи реченнями в автентичному тексті ТВОРУ. Крім того, два рядки, котрі присутні в автентичному тексті (див. першу колонку), в сфальшованому (це місце відмічене фігурними дужками), взагалі, викинуті.

         Що ж так незадовольняло зловмисників, і з чим пов’язане їхнє ба-жання пошкодити авторський текст? Очевидно, що це не була така собі чиясь елементарна недбалість, а ціленаправлена продумана зло-дія.

      В даному розгляді не ставиться за мету коментувати всі внесені трансформації – лише акцентується увага, що така проблема існує. Для прикладу ж, приводяться коментарі лише до двох перших правок внесених зловмисником, щоб показати, як прочитання автентичного тексту і пошкодженого по різному змінюють і формують у свідомості розуміння одних і тих же речей.

 1. «своїх» і «отих» людей.    

       Автентичний текст формує розуміння родства (спорідненості) людей і Бога, що вони для нього як діти, котрих Він ніколи не покидає. От і тепер: «Послав на землю їм   Пророка». Бачачи негаразди, зрозуміло чому для «своїх людей» (читай – «своїх дітей») послав Пророка.

       В тексті сфальшованому зловмисником бачимо, навпаки, внесена правка «отих»  за-мість «своїх» формує стіну відчудження, що з часом приводить і до розмежування в стосунках між людьми. Так ми могли спостерігати ці зміни у свідомості «набільш українського» Президента, який зневажливо у своїх промовах використовував таку ж термінологію: «ця нація», «у цій країні», «з цим народом», «маленький українець» і т. ін. – нехай, навіть, якщо й із жалісливим тоном в голосі. Не трудно бачити, як кожного, хто потрапляє в когорту правлячої еліти, руйнівники нашої свідомості (духовності) привчають (навчають) відноситись до народу, яким правлять, не як до своїх дітей, а як до «отих» (не своїх), «населення», «електорат», «біомаса» і т. ін. Відповідно потім нахапані кошти привчають тримати у закордонних банках, а не в державі, якою керують, дітей своїх навчати за кордоном, лікуватись у закордонних лікарнях, користуватися речами інозенмного виробництва, а не своїх товаровиробників (тоді й приживається в них думка: про непотрібність національного виробництва) і, звичайно ж, бажано прикупити віллу за межами України, щоб було куди тікати, якщо вже так дуже напаскудить своєму «електорату».

       Отже, ціль зловмисника зрозуміла: якомога зменшити родство й національні зв’язки чільника нації з його народом і якомога більше зв’язати фінансовими зобов’язаннями з чужими родцями.

 2. «Святому розуму учить» і «Святую Правду возвістить!»

         Тут зловмиснику, явно не сподобалось згадування про «розум», яко-му необхідно учить того, кого він так довго і наполегливо від нього відучує.

        Справа в тім, що Пророку нема потреби возвіщать «Святую Пра-вду». Святая Правда постійно випромінюється і поступає до кожного через світосприйняття від самого Господа, а тому Пророк, по-перше, не взмозі замінити Господа, а по-друге – це не змінило б суті, (припускаючи на хвильку, – коли б так і сталося), якщо у того, для кого вона «возвіщається» (або поступає від Господа як вібрація-думка), нема розуму. А тому завдання Пророка відновити природню здатність Розуму людей, їх розумових здібностей, що втрачаються з часом внаслідок тих, чи інших причин.

       Що ж до того, чому «люди» (діти) Господа втратили (чи почали втрачати) розум, питання окреме. Більш детально про це Кобзар Духовних Настанов подає у Духовній Настанові «Дурні та гордії ми люди» (Коментарі Добродія до неї приводяться у 1 частині публікації «Роль єства Чоловічого й Жіночого у коловороті Слави [1]» на сайті ВГОРУ).

       В даному розгляді, для пояснення другого пункту фальшування «ПРОРОКА» зловмисниками, скористаємося Коментарями наступної частини Настанови із «Дурні та гордії ми люди».

Тараса, або найголовніший Код-Таїна, який являється ключем для розуміння всього, що діється з Українською Нацією. Розкодування Коду-Таїни автор подає у своїй книжечці «ПРОРОК УКРАЇНИ» на стор. 14-16.

         Тим не менше, при всій повазі до проробленої  роботи Данілєнком над розкодуванням «ВЄДИЧНОЇ  ТАЇНИ  ТАРАСА», необхідно звернути увагу, що фраза останнього рядка Духовної Настанови залишена автором без обгрунтування.

        Він правильно пояснив, що значить «Огонь небесний той погас», що таке «костяна комора» та, частково, «свині ізнадвору», а от пояснень стосовно фрази: «Мов у калюжу, та й сопуть.» – немає. Але без розкодування, що означає остання фраза, роглядувана Духовна Настанова Кобзаря розкодованою буде не повністю, або не точно.

        Добродій у Коментарях до «Дурні та гордії ми люди», згоджуючись із трактовкою Юрія Лукіча двох перших фраз, доповнює (уточнює) третю й дає свої пояснення фразі «Мов у калюжу, та й сопуть», таким чином завершуючи остаточне розкодування «ВЄДИЧНОЇ  ТАЇНИ  ТАРАСА».

         На відміну від Данілєнка Ю. Л.,  Добродій під «свиньми ізнадвору» ро-зуміє не тільки (і не стільки) – іноплеменне віровчення, релігії, ідеології з-за кордону, − але й самих носів цих вчень. Тоді як Данілєнко акцентує увагу, що під «свиньми» не розуміються ним люди – «на відміну від осмислення «свиней» у біблійних апостолів: «нє мєчітє бісєр пєрєд свіньямі» (рос.). Але як тоді пояснити без такого осмислення «свиней» останню фразу ТАЇНИ?

       Крім того необхідно зазначити, що самі по собі чужі віри-релігії, ідеології та ін. різні вчення шкоди не завдадуть, якщо не знайдеться через чур затятий носій з бажанням, щоб там не було, їх комусь нав’язати. Раніше різні віри-релігії співіснували незавдаючи одна одній і їх носіям відчутної шкоди, навпаки, таке співінування певною мірою розвивали кожну з них та природним чином відбирало, котра найбільше сприяє життєздатності тих, хто її сповідує. Ті ж, що втрачали свою життєзатність від сповідуваної ними віри, бачачи більш світоглядно кращу, то добровільно й собі переймали таку віру.

          Отже, куди «полізли свині ізнадвору»? У «костяну комору». А що там у «костяній коморі» знаходиться? Розум знаходиться (мізки). То у що ж перетворюють Розум (мізки) того, хто таких «свиней ізнадвору» посадить за стіл, котрі, якщо їх посадити за стіл, – вилізуть із ногами на стіл? Правильно, перетворюють «Мов у калюжу, та й сопуть». Що й потрібно було довести.

        В цій Настанові Кобзар Духовних Настанов намагається застерегти, пояснюючи нам, що в усьому має бути межа. Що щирість (натуральність) душі та вітання гостей хлібом-сіллю – це добре, правильно і потрібно так робити, але тільки тоді, коли все це відкликається взаємністю у того, з ким зав’язуються описаним чином стосунки. Якщо ж він тебе зневажає чи, тим більше, хитрістю або наглістю намагається сісти тобі  на шию в цей самий час, то не про хлібосільство тут має йти мова, а адекватну дію. Бо чим глибше дозволяти ворогові проникати за межі дозволеного (а один раз почавши, він з цього шляху сам не зверне), тим більш пагубні наслідки слід очікувати – підтвердження справедливості висновку показує наша тисячолітня минувшина.