↑ Су:10.09.2005                 Проявлені думки плином поточних подій                   ↓Су:10.09.2005
↑ Пя:09.09.2005                                                                                                                                                      ↑Не: 11.09.2005

      – Ти ж за нього голосуй, він від «Руху»– неодноразово, при кожній нагоді, повторював знайомий. І я проголосував за нього.
     Це було в той час, коли в Україні ще не існувало інституту Пре-зидентства, главою Республіки значився Голова Верховної Ради, а «Рух» тільки-но поставав на шляху до Слави (про «Рух» і не тільки див. також у: «Зовнішньосторонньому до політики погляді очевидця подій»). Згодом, можна було бачити, що його там у Верховній Раді стали й на Прем'єр міністра пропонувати від «Руху». Але він не пройшов, не набрав більшості голосів.
      І що ж після цього в останньому слові він говорить? Ділиться своїми найпотає-мнішими думками. Мовляв, Ви знаєте, я навіть радий, що мене не обрали, бо я розумію наскільки це відповідальна посада і який тягар я мав би взяти на свої плечі у випадку, коли б мене обрали Прем'єр міністром. Щось подібне до такого.
      Далі цей чоловік постійно обирається депутатом до Верховної Ради кожного скликання.
      Необхідно признати, його виступи у Верховній Раді відзначаються розумними речами, в яких він аргументовано доводить, чому те-то і те-то не правильно зроблено і як потрібно було б зробити правильно. Але все це дають йому сказати «чужі люде» (взята в лапки категорія, котра використовується тут і далі в означеному запровадженні Шевченком Т. Г.) після того, як «поїзд уже пішов» і багато «наламано дров».
     Тим не менше, призвичаївся собі, навіть створився з часом довкіль нього шарм деякої подоби Слави. Але ж не розуміє чоловік (а чи не хоче розуміти), як використовується «чужими людьми» тим способом, щоб його думки завжди «пленталися» за подіями (на яких, власне, й твориться дійсність) і, щоб ці події відповідали не його думкам, а прагненням їхнім − «чужих людей».

       Тоді серед депутатів Верховної Ради України, із симпатією до котрих я переймався, був ще один чоловік − Володимир Мефодійович Пилипчук. Народний депутат України 1-го та 2-го скликань, екс Член Президії Верховної Ради України, екс-віце президент Генерального Комітету Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Академік Академії економічних наук України, професор.

    Спостерігаючи за першими, ще які були нам тоді у дивовижу, пе-репетіями у ВР і навколо неї: канівськими четвірками, спікеріадами, кабінет міністерськими перетрубаціями і т. ін. – вcе ж, хоч і розуміючи, що не так буде, як нам хотілося б,  – тяжко сприймалися рішення ВР. Всіма фібрами душа волала: «та оберіть же нарешті, чому не оберете прем’єр міністром ось цього чоловіка» – явно і розумний, і порядний одночасно». Ні обов’язково оберуть, якщо не пусто-войтенків, так лазар-енків. Або й того гірше, «сучих синів» (чи то пак ізраілєвих). Правда, подібну наглість привласнення чужого останніми не витримувала уже й сама парт-номенклатура. Одного з таких, навіть, як ми пам’ятаємо, змусила переховуватися (з 11.1994 по 03.1997 рр.) в Ізраїлі. Але, якщо дійсних «ізраілєвих синів» високі покровителі «землі обітованої» беруть під свій захист (згаданий повертається і знову у 1998-2002 рр. стає Народним депутатом України 3 скликання. Член Комітету у закордонних справах і зв'язках з СНД. Народний депутат України 4 скликання з 04.2002 р.) і заминають справу, то ті, що уподібнилися «ізраілєвим синам»-лазарям, -енки «проколовшись» відповідають по повній програмі і не тільки за свої гріхи – їм пощади ждати нізвідки. Пусто-войтенки ж, котрим інколи перепадає нагода потриматись за «кермо» державного управління, уже й від того щасливі.

       Як бачимо, одночасно і порядного, і розумного в ті часи, коли по-туги парт-номенклатури ще були достатньо вагомі, до державного керма не допускали – це мав бути обов’язково злодій, або, на худий кінець, пустий чоловік. Та серія резонансних подій пов’язаних з Лазаренком, Звягільським, загибелі В. Чорновола та вбивства журналіста Г. Гонгадзе зробили свою справу. Якби тому не противились зловісні сили, після смуги темних подій має наступити смуга подій світлих. Настав момент, коли (за висловом В. Ющенка) «на пост Прем’єр Міністра черги уже не було». Коли необхідно було ще знайти охотника, який би згодився своїм трудом почати налагоджувати (збалансовувати) роздерту кланами крадіїв економіку України.

       Тим часом життя іде своєю чередою. Відомо, що «святе місце пустим не буває». І ми свідками були з Вами, як після змінювань прем’єр-міністрів, одних невдах (невдахи, оскільки для народу ніякої доброї справи не зробили) іншими, назрівала ще одна суспільно-політична напруга зв’язана з необхідністю чергової обов’язкової зміни на президентському посту після 10-річного правління однієї особи другою. Спроба з допомогою Конституційного Суду порушити Конституцію України і залишити Кучму на третій строк силам, які це затівали, не вдалась, можливо й із-за небажання на це йти самого Кучми, та явної абсурдності затіяного.

Аж поки на політичну арену не вийшов ЮВ (з віце-прем'єром ЮТ), особа на котрій зійшлось поєднання двох волевиявлень-вібрацій: парт-номенклатури, що «дозволила» (просила вустами Президента) очолити Кабінет Міністрів, і найбільш прозрілої значної частини Народу зі ностальгією бачити на керівних посадах розумних і порядних людей. Про те, як номенклатура «дозволяє», ми пам’ятаємо (див. про це спостереження у «Зовнішньосторонньому до політики погляді очевидця подій») – однією рукою дає, а другою забирає. Зразу ж у всі сурми засурмили: «нашисти!».

Чому так? Здавалось би: участі в акції «Вставай, Украино!» проти режиму Кучми (на відміну від команд Мороза й Тимошенко − яку, до речі, фашисткою за це ніхто не називав (?..)) його політична сила не приймала, навпаки, її лідер публічно клявся Кучмі у синівській до нього любові; постійно, при нагоді й без неї, підкреслював свою християнську рабопідлеглість; і того більше, цілував стіну «плачу» (ЯВ: див. публікацію «ЩЕ ЗЕМЛЯ СТРЕПЕНЕТЬСЯ!») в Ізраїлі. Не допомогло. Все рівно «нашисти». Адже любов і ненависть в нашому світі ходять поруч: чим більша любов одних − тим більша ненависть других. Дійсно, народ після довгого втомливого очікування (та ще й після нез’ясованої загибелі Чорновола) уже сам активізовувався, "вимагав" свого героя − вибір випав на Ющенка. Ось це й визивало роздратування й ненависть до нього з боку номенклатури.  

Отож, їх також «пішли», спочатку віце-прем'єра, а потім і прем'єра – тепер уже не за те що невдахи (оскільки прийшли з намірами-деклараціями робити народу добро), а саме навпаки (показували себе як інша, нова генерація політиків, а отже й вселяла у простих людей певну надію та сподівання).

ЮВ тоді, покидаючи трибуну в парламенті після зняття його з прем’єрства,  заявив: «Я йду для того, щоб повернутися».

І повернувся. З Волі Померанчевого Майдану та ще й у ролі Президента. Ціною діоксинового отруєння і сімнадцяти дібного стояння на Померанчевому Майдані декількох мільйонів людей. Екс віце-прем’єр  в свою чергу, стає прем'єром. Так під впливом великої прозрілої, внаслідок ностальгії за добропорядністю і добропорядними урядовцями, частини українців "народився" Герой Померанчевих подій, навколо котрого згуртувалася певна різношерста політична коаліція. Одночасно з тим, під впливом і на противагу Померанчевій коаліції почала консолідуватися (переплавляючи для свого ядра парт-номенклатуру й перебираючи все більше на себе її роль) інша політична сила (оформившись як ПР), що спиралася на другу частину українців ще не прозрілу (або сплячу) чи байдужу.

Та довго триматися на ажіотажі померанчевої ейфорії (чи якоїсь іншої) неможливо, по мірі того, як проза життя все нагальніше нагадує й про свою участь в суспільних процесах. На поверхню вимушено починають виcтупати власні амбіції інтересів, які проявляють дійсну сутність героїв. Невдовзі ставало все більш очевидним, що внутрішні налаштування і світобачення головного героя померанчевих подій не в повній мірі в резонансі із внутрішнім світом тих, хто покладав на нього свої надії та сподівання, через що й не відважився зіпертись на них, а все більше "потопав" в протиріччях своїх ненаситних і галасливих "любих друзів". Що емоціональний сплеск в одночасі великої кількості українців прозрілих від сплячки й потребуючих реалізації своєї діяльної енергії через впровадження соціальних змін, співпала з виникненням рухів, внаслідок накопичення згадуваних потенційних напруг у структурній державо-владній машині. Через 7 місяців (уряд проіснував з лютого місяця до початку вересня) прем’єра «попросили». Причиною стає на цей раз (з офіційних пояснень) «непорозуміння» близького оточення Президента з ЮТ.

        Зі слів самої ЮТ (виступ 09.09.2005р. на телебаченні по каналу «ін-тер») виходить:

                                                                                                                                                                             ↑Ві: 12.09.2005
                                                                                                                                                                             ↑Не:13.09.2005
    Тобто, потрібні нам «добрії кайдани» – добрі Закони, які уне-можливлювали б подібні скорі, необдумані, спонтанно-емоційні рішення будь-кого із посадових осіб «На всіх шляхах, по всій усюді,..». Інакше нам практично буде неможливо вибудувати ту, дійсно, ефективну, корисну і потрібну для Українського народу конструкцію управлінської структури.
      Та ще й коли «з усіх усюд» до нас надходитимуть від «чужих людей» поради подібні тим, що Чорномирдін по телевізору «виклав», мовляв, правильно поступив ЮВ, що відправив у відставку Уряд, він має на те повне право і нікому немає до того справи, за що: «Рожа нє понравілась и всьо», можна відправляти. А як же «добрії кайдани», чи то пак закони, котрим нас научає ТАРАС. Неслухайтеся виплеску чорної незагнузданої уяви «чорних мирдіних».
        Слухайтеся Батька нашого Духовного, ТАРАСА.
       Прочитаємо ще раз повністю Духовні Настанови Кобзаря в частині «Дурні та гордії ми люди…» (ЯВ: з коментарями ДОБРОДІЯ). Спробуймо зрозуміти, про що Він нам говорить. 
                                                                                                                                                                            ↓Су: 24.09.2005
                                                                                                                                                                            ↑Су: 24.09.2005

     Замість того, щоб очиститись від скверни «чужих людей», ми нею «хвалимось». Такі-то ми «орли»:

     Ось тоді й лізуть (оскільки «Огонь небесний той погас» – зв'язок втрачено із РОДОМ ВСЄВИШНІМ, а отже, й думкам по вирішенню проблем з'явитися нізвідки − то й лізуть замість них "свині ізнадвору", тобто "думки-поради" від "чужих людей", все більше перетворюючи в "калюжу" наші мізки  − в нездатні до відтворювання свого світогляду) до таких, перебуваючих постійно під наглядом «чужих людей»,  під акомпанемент їхнього то улюлюкання, то убаюкування всілякі "негаразди":

     Адже, що правєдне здатний учинити той відлучений від СЛАВИ прадідів своїх, а отже, й залишений без зв'язку з РОДОМ ВСЄВИШНІМ, окрім наученого «чужими людьми»: «..батька, матір прокляли І тих, що до хреста держали.»,– яку славу він здатний творити, перебуваючи в означеному стані, окрім як давати себе й інших втягувати все у нові ще більші лиха:

       А потім все повторюється – потрапляємо в «зачароване» замкнуте коло, про котре, перефразовуючи добре відому приповідку, можна сказати таким чином: «Чому дурні, бо горді; а чому горді – бо дурні»; – в якому нас, сміючись, «чужі люде» намагаються утримувати й по сьогодні.

     Повертаючись тепер до «Повести о том, как поссорились Иван Иванович с Иваном Никифоровичем», чи то пак, Віктор Андрійович з Юлєю Володимирівною (Майже, як за Гоголем М. В.: чому посварились ніхто правди не каже і ніколи не скаже). А все то те: чому ми даємо втягувати себе в «зачароване коло», ніяк не можемо із нього вибратись, – як виявляється, бо прагнемо поділити СЛАВУ, яка нам не на-лежить, а зійшла від РОДА ВСЄВИШНЄГО, є ЙОГО ДАРОМ, що інколи ще нам стається, бо так того дуже хотів ТАРАС і в свій час все зробив, аби тая СЛАВА, як набуток «Славних Прадідів Великих», періодично сходила до нас. А ми, не даючи як слід й зійти, її «тягнемо» один поперед одним кожний до себе, надуваючи щоки, мовляв: «дивіться який я славний». А того й не відаючи, що то значить − дійсно бути славним.
     Для того ж щоб ми, врешті, перестали гратися у «славних» і, тим більше, мірятися, хто з нас більш «славний», на сміх «чужим людям» й собі на ганьбу, а дійсно ставали творцями своєї слави, маємо спочатку зрозуміти, який то тяжкий повсякденний неперервний труд. Прочитаємо, як про це сказано у «КОБЗАРІ » – Духовних Настановах Кобзаря:

       Із однієї Духовної Настанови помічаємо, як змінилася ситуація, коли дійсно Славному приходиться уже тепер СЛАВУ «виливати» «тяжкими сльозами», котру «люди люблять» не допомагати творити, а використовувати «на забаву».
      Із другої – дізнаємось, що «СЛАВА – заповідь Моя.» (тобто ТАРАСА), яка не «забавою» має бути, в котру «Славних прадідів великих Правнуки погані!» дозволяють (або деякі й допомагають) перетворювати «чужим людям», а мусить постійно повертатися на своє місце, до первинного свого значення. Для того необхідно кожному, не лукавлячи, без «Зерна неправди», пройти шляхом своєї ДОЛІ. Так, як те вчинив Кобзар Духовних Настанов.
      Незважаючи на надзвичайно потужні заходи «чужих людей» плодити перешкоди, ТАРАС виконав свою ЗАПОВІДЬ, «пригорнувши» СЛАВУ, хоч як далеко вона зайшла на шляху свого перевтілення в неславу.
      Ось як у Духовних Настановах Кобзаря в частині «СЛАВА» описано, що виконання ЗАПОВІДІ відбулося:
                                                                                                                                                                            ↓Че: 06.10.2005
                                                                                                                                                                            ↓Пя: 07.10.2005

     Чи виникають ще у когось сумніви з приводу того, що нашому Духовному Батькові, як нікому, вдалося перехопити ініціативу впливу з під самого носа «чужих людей», започаткувавши наше повернення до СЛАВИ «Славних прадідів великих”? Але для того, щоб ЗАПОВІДЬ була виконана сповна, необхідно кожному з нас пройти свою частину шляху на який вказує ТАРАС.
     Для того ж, щоб ми не “штовхались”, один-одному не заважали рухатись на шляху здобуття СЛАВИ, на котрий ТАРАС вказав, згадаємо, що таке СЛАВА була для наших “прадідів великих”, що означала, яким чином вони перебували у коловороті СЛАВИ, котру творили. Дослідимо це питання, звернувшись до “Велесової Книги”. 
        Найперше, що впадає в око щойно розкриєш “Велесову Книгу”, так це частота вживання слова “слава” на сторінках книги (аналогічно, словом “слава” пересипаний і “КОБЗАР” ТАРАСА), чи не на кожній її сторінці. Читаючи ці слова, в якій би інтерпретації вони не зустрічались, приходиш до висновку, що слово «СЛАВА» – це не просто слово жіночого роду, а воно тісно пов’язане з образом жінки і якимось чином із самою жінкою.
      Пригадуємо, що і в ТАРАСА, ми спостерігаємо те ж саме: “задри-панко, шинкарко”, “з ким іншим мизкаєшся?”, “Горнись лишень ти до мене”, “Гарнесенько обіймемось”, “Пожартуєм, чмокнемося, Та й поберемося”, “Моя крале мальована”, “За тобою чимчикую”, “Ти хоча й пишалась”, “Дай і пригорнутись, Під крилом твоїм любенько” – з тією лише різницею, що у ТАРАСА образ цей має непривабливий вигляд, так як описано його в момент найбільшого опоганення “чужими людьми”, а в “Велесовій Книзі” він чистий, світлий, оскільки перебуває у своїй первозданній непорочній красі.
↓Су: 08.10.2005
↓Не: 09.10.2005
       Та перш ніж перейти до характеристики СЛАВИ поданої у “Велесовій Книзі”, ще раз повернімося до вірша «Доля» і приведемо звертання в ньому ТАРАСА до Долі для порівняння з виписаними уже звертаннями Його до Слави: «Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала», «доленько моя!», «Мій друже вбогий, нелукавий!». 
      Як бачимо на відміну від звертання до Слави, звертання до Долі в нього досить лагідне і дружелюбне. Переважна більшість із нас, пересічних українців, коли б мала таку долю, якою вона була у Шевченка Т. Г., не один раз прокляла б її. Ось в цьому й проявляється дійсна сутність Чоловіка. Різниця надзвичайного від звичайного.
     Виявляється кожний з нас найбільшу відповідальність несе перед РОДОМ ВСЄВИШНІМ за свою долю. І суть відповідальності в тім, наскільки в останньому звіті по відношенню до своєї долі будуть правомірними такі слова:

          Важливо усвідомити в означеній формулі, що відповідальність в стосунках будь-кого зі своєю долею лежить тільки на ньому самому, бо тільки від нього залежить: буде він лукавити чи не лукавити з нею. А раз так, то й очевидним є те, що від правєдності розуміння відповідальності за свою долю кожного з нас залежить, зможемо ми подолати указаний ТАРАСОМ шлях виходу з неслави до СЛАВИ «Славних Прадідів Великих».
      Тепер можемо заглянути до «Велесової Книги», щоб згадати якою була СЛАВА наших пращурів у своїй первозданній непорочній красі.

     Представлений витяг фрагментів, у котрих згадується про Славу, взятих з послідовністю, в якій вони розміщені у «Велесовій Книзі», починаючи від дощечки [7г] до [8(3)], вражає різноманітністю назв, що надавалися нашими пращурами Славі. Це: і Слава, і Мати, і Мати-Слава, і Перуниця, і Мати-Птиця, і Мати-Сонце (Матырь Суне), і Берегиня, і Птиця, і Суря, і Пісня – досить широкий діапазон спектру. Котрий, починаючи від духовної субстанції (Перуниця), польової (Суря), матеріально-речовинної (Птиця) до конкретно-уособленого й узагальненого одночасно, (Мати), показує шлях проходження «Слави» від Земного до Небесного і навпаки, а також, моменту проявлення її, як і будь-якого іншого явища, через свою трисутність: «Славу» (власне «Слави», як явища), «Берегиню» (місця накопичення і оберега Слави) і «Пісні» (носія, розповсюджувача Слави) – у кожній із перелічених назв-образів спільним є те, що всі вони несуть у собі жіноче єство.
      Шлях проходження Слави також можна зображати через проявлення його трисутності: Сонце, Світло (Суне Саруме) – це Слава («Краса вічна»); Перуниця, Мати – це Берегиня Слави; Суря, Птиця – це Пісня (носій Слави). 
      Отже, ми вияснили функції жіночого єства в коловороті Слави – це накопичувати, оберігати Славу; нести, розповсюджувати Славу і третя функція бути власне Славою («красою вічною»). 
      Виясненити роль чоловічого єства у коловороті Слави можна буде через з’ясування для чого необхідно: накопичувати і оберігати Славу; розповсюджувати, нести і кому; забезпечувати «вічну красу» Слави, як і хто це має робити?
    Щоб відповісти на поставлені питання, ще раз, більш уважно, прочитаємо рядки приведеного витягу із «Велесової Книги».
↓Че: 13.10.2005
↑↓Че: 14.10.2005
       Рядки: [1,16,17,18,19]
       Чому ж це Сварог нас кличе?
     Спочатку послав на Землю, а потім кличе. І Мати кличе до лук Сварожих.
       Кличе «до тієї краси вічної».
       Зверніть увагу, не ми, онуки, маємо плакати, коли наші «діди і баби» помирають, а вони, потрапивши «до тієї краси вічної», «гірко плачуть» поки ми (бо ми), онуки їх і діти, залишені тут і не бачимо «тієї краси вічної».
        Але чому нас потрібно кликати?
        Бо потрапивши на Землю наша душа, все більше і більше втягується в шкаралупу свого матеріального тіла, втрачаючи в своїй уяві впливу «тієї краси вічної».
↑↓Су: 15.10.2005
      В той же час, категорично неможливо повернутися «до тієї краси вічної» тим способом, щоб заподіяти собі тілесної шкоди самогубством.  Ось як ця позиція висловлена Шевченком Т. Г.: у вірші «А. О. Козачковсь-кому»

Проявлені думки ДОБРОДІЯ
плином поточних подій
опублікував ЯВ

Продовження див.:  Далі