Драматична доля нашого Батька Тараса навіть продовжена у його подвійному похованні. Ця особливість відома всім. Тому 10 березня і 22 травня – це ті дні, коли кожний українець, шанувальник Його творчості відносно духовних заповітів Поета має можливість іще раз замислитися і над долею України.

В день перепоховання Т.Г.Шевченка 22 травня 2010 р. «наша» верховна влада відпочивала. Ні по новинах, ні на сайтах в цей день не було ніякого руху – субота. Дачі, домашні кінотеатри, сауни-басейни, добра гастрономія,.. очевидно, іще щось нашою фантазією не уявлено, але нею була споживана. 

Натомість доблесна міліція не дрімала. І не де не будь, а по всьому шляху від північно-західної частини Канева до підніжжя Тарасової гори влада понаставила на кожному повороті пости. А по всіх місцях Тарасової присутності їх на дивовиж було як ніколи – різних сортів і в різному образі. І найголовнішим смислом присутності силовиків було «нє пущать». 

Тобто, приїжджі, котрі мали необачність приїхати в місто з наміром добратися до місця остаточного упокоєння Поета мусіли стояти спаралізованими від 9 години ранку без тієї можливості авто пересування до 12 дня. Лише з великим психологічним напруженням, з запитально-дозвільними дзвінками по рації родичі Тараса Шевченка змогли добратися до підніжжя гори. Виявляється, місцева влада в цей день вирішила заявити про своє існування – долучитись до «свята»: зорганізувалась і хором пішла у церков. Ту, в котрій останні ночі колись зберігалася труна з тілом Шевченка. Церков, котра так і не знайшла в собі сили відірватися хоча б своєю «пропискою» від московського патріархату. Ось де й досі шукають канівські слуги народу «свою й правду, і силу, і волю». Але не про це. Не лише про це. Допоки вона там била лоба у поклонах народ мав завмерти по всьому маршруту владного пересування і не рухатись в очікуванні його вельможного перенесення власного тіла від церкви до сходів на Гору.

Перед вами світлини, котрі мене особисто увели в стан дежа-вю. Згадалися часи 19-літньої давнини, коли в Канів повернувся гурт учасників «Походу-реквієму» від Петербургу до Канева 1991р. і на вершині Тарасової гори у всій «красі» постала ница влада у симбіозі з такою ж церквою. Провокації з арештом святинь Походу, цілоденне пильнування з гунявими пісеньками і не допущенням тарасових прочан до Могили, силові дії: пошматований одяг і український прапор, синці і прокльони,.. – так було. Про це мало писано, адже тодішнє ЗМІ було прокомуністичним, цензурованим, інтернету не було.

Хоча й знайшов про недавню минувшину таке:

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ ВРУЧИВ ОРДЕН «ЗА ЗАСЛУГИ» МИТРОПОЛИТОВІ НИКОДИМУ

ХАРКІВ. 20 квітня президент України Леонід Кучма вручив орден «За  заслуги" І ступеня Митрополитові Харківському і Богодухівському Никодиму (старшому архієреєві Української Православної Церкви Московського Патріярхату. - Ред.).

«Сталося так, що 22 травня 1991 року я стояв на могилі Т.Шевченка поруч з Владикою Никодимом, чув усі його розпорядження підлеглим…

Я був увесь час на могилі Шевченка і знаю, що диригентом протистояння УПЦ Московського Патріярхату іншим церквам і шанувальникам Шевченка був Владика Никодим. 70-літній на той час Никодим сумлінно виконав того дня волю свого Патріярха. Звісно, за такі зусилля його могли й нагородити...

Але чому ж - орденом України?»  Л.X.

http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/2001/Svoboda-2001-17.pdf

Цього ж року усе було тихо-мирно. Перед сходами «спіткнувся» зібраний гурт людей, котрих не пускали на гору наші «доблесні» – «беркута» з офіцерами. 

Ось довго думають, що робити з хлопчиною. А раптом – шахід ? А в цей час там, на Горі десь присутнє тіло самого губернатора черкаської області. Стоять майор і капітан, в камуфляжах бійці «спецпідрозділу» з палицями, наручниками, балончиками, у бронежилеті, красиві, горді своєї місії. Стоять для недопущення перед приходом «слуг народу», власне самого народу. Отака абракадабра. Тяжко думають. Це в той час, коли збільшується злочинність і вже не вистачає місця зекам у тюрмах, колоніях. Коли мали би ті, принаймні двоє офіцерів, «Жеглов» та «Шарапов» організовувати безпеку, а озброєні червоноберетники сидіти у засідках і стерегти бандюків. Але ж, – ні. Постали, як наглядачі у зоні перед небезпечними підлеглими, що наводить на думку: зона розширилась. Тут, забігаючи наперед, варто згадати і тих численних цивільних, котрі з похмурними напруженими обличчями з відчепіреними кишенями, але зчепленими руками на власних сідницях прогулювалися двійками-трійками по площі біля Могили вже на верху Гори, а по за деревами стовбичили нудьгуючі молодики – «бдєлі». Що правда, треба віддати належне, снайперів не бачили.

Тож, слава чи ганьба тій міліції, котра вже не з народом а котра перетворюється у жандармерію, каральним органом самого народу ? Запитання риторичне. Звісно, їм наказали – вони виконують, бо злочинним наказам нема визначення і, з тим, їх можна подавати як благодійність. Перевертати значення аксіом для влади не вперше. 

 А ось, нарешті, підійшла ця братва з «цинковими ґудзиками», «лобом неширокії». Усі в цивільних уніформах, з краватками – бронежилетів та вишиванок не помітили. Щось там собі думають. Або нічого не думають – чекають команди. Бо усе по сценарію. Рації мовчать, отже тіло головного владного діяча біля Могили ходить. Завмерли. Народ ворушиться позаду. 

Нарешті братва шуганула нагору, а за ним народ знову чемно і тихо чекає дозвіл на свій прохід. Бо тамті і перед пам’ятником свої тіла згинають і не дай Боже, чернь порушить своєю присутністю цей інтимно-сакральний акт. Очевидно, у зоні теж існують моменти благодатності, пристойності та існують закони ієрархії.

        І тут дозволю собі знову невеличкий екскурс у минуле:

Старовинні світлини 1914 р. Пояснення з ВІКІПЕДІЇ:

У 1914 році, коли виповнювалося 100 років від дня народження Шевченка, царський уряд спеціальним циркуляром заборонив святкувати цей ювілей^[1]. У березні всі охочі почали з'їжджатися в Канів до могили поета. Але доступу на Тарасову гору не було. ЇЇ оточили жандарми, підсилені сотнею козаків. Навіть на могилі Шевченка лежали жандарми з гвинтівками напоготові.

А все почалося майже відразу після перепоховання Поета 1861 р. Ось якого переляку набули пани та жандарми вже за два місяці потому:

«Рапорти, листи, розпорядження йшли день за днем. 17 липня начальник канівської повітової поліції повідомляє непідтверджену звістку про формування в повіті повстанчих загонів («трех шаек из крестьян»). Того ж дня він просить надіслати, «не зависимо от батальона Алексапольского полка», розташованого в Канівському повіті, «еще хотя (бы) 2 роты пехоты». Все це відбивало страх поміщиків і влади перед заворушеннями селян («в скором времени начнется резня»), незадоволених грабіжницькою «реформою». В одному з таємних поліцейських донесень читаємо: «…В прошлую субботу могила Шевченко была окружена массою народа, простиравшегося до тысячи человек […]. Народ приготовляется к ужасному беспорядку…».

Отак саме ім'я Шевченкове одних гіпнотизувало страхом, інших – надією, і обидва ці почуття супроводжували і супроводжують це ім'я століття, додаючи й своїх барв у вінок його безсмертя…»

 І. ДЗЮБА. «Культура і життя»  20 травня 2009 р.  

Відтак, можна сміливо стверджувати, що панське нутро будь якого ґатунку і часу вбачає й досі Тараса Шевченка своїм заклятим ворогом. Бо воно його вічний антипод. Воно й досі його боїться, але діє підступно та лицемірно: ходить на поклін, при тому вказуючи, що любить сильно і ревно. Але народові в миттєвості своєї «пристрасті» – зась ! Раптом хтось у такому місці насмілиться виказувати своє «незадоволення грабіжницькою «реформою»» або що. Конфуз. Краще відгородитися і унебезпечитися. Спосіб перевірений. Технологія відпрацьовується.

 
 
А це вінок від «нашого» президента. Звісно, після вікопомного вінкопаду на могилі невідомого Воїна у травні ц.р.
http://www.youtube.com/watch?v=hU5xbEglLQg&feature=related 
він особисто тепер буде такі ризиковані заходи чимдуж оминати. Челядь сама усе зробить, але чи підозрює Янукович про існування значення цього травневого дня – лишається під питанням.

Варто також згадати враження від участі місцевої молоді в заходах по вшануванню їхнього великого Вчителя Тараса. Просування колони з прапорами у військовому каре, відсутність вишиванок, несприйнятя кондово-марудного сценарія гарантувало відразу і нехіть у молоді до своєї участі у цьому формальному шоу. З такими комуняцькими поводирями зросту національної свідомості молодого покоління канівчан годі й чекати. Що й треба тій владі. Бо їхньому символу миліший паровоз, котрий «лєтіт» перед в'їздом у місто і котрого «в камунє» його «остановка». 

І тут постає воно головне, оте питання.
Чому не спостерігалося того ентузіазму верхівки національно-демократичного руху в цей день у Каневі? Лише скромно, вірогідно з ініціативи низових організацій, майоріли прапори «Свободи» та КУНу», проводили також свої заходи рідновіри ("Віче з Тарасом), до речі два дні, з ночівлею у підніжжі табором.

Логічною відповіддю може бути афішована окупація Тарасової гори новітньою владою і толерантна поступливість націонал-демократів. Про причини цього і наміри у майбутньому ми вже можемо лиш здогадуватись. Але завдяки цій політкоректності, делікатності, ввічливості чи люб’язній обачній поступливості – ЗОНА РОЗШИРЮЄТЬСЯ.
І ЇЇ ВЕРТУХАЇ ДЛЯ «УРОЧИСТОСТЕЙ» НАСТУПНОГО ЮВІЛЕЙНОГО РОКУ ПРОВЕЛИ НЕПОГАНУ РЕПЕТИЦІЮ.
ОТО БУДЕ !!!