Ностальгія
(Передмова до відеозапису зустрічі Голови і координаторів ВГОРУ з громадянином Росії, вченим і письменником Петром Хомяковим, опальним росіянином, який попросив політичного притулку в Україні)
Коли деяке ціле (живе утворення) втрачає свою частину, виникає відчуття ностальгії. Це відчуття з’являється, навіть, і тоді коли «ціле» було утворене неприроднім потворним способом, а отже, в разі розпадання його, й згадане почуття, набуває також потворних форм. Про існування такого спотвореного відчуття ми дізнаємося, наприклад, слухаючи одну з пісень («Сделан в СССР») відомого російського співака Олега Газманова, що часто виконувалася після розвалу СРСР й довго по тому, в якій разом з іншими співаються такі слова: «Украина и Крым, Беларусь и Молдова – это моя страна…».
Якщо говорити про відчуття народів, а мова тут іде саме про відчуття народів, а не їх пастирів, що проводять свої експерименти на живому не зважуючи на відчуття його, то необхідно спочатку згадати, що для московського народу Україна дісталась як «манна небесна», до якої він за довгий (не одного покоління) час привчання настільки привик, що вже й не мислить себе без України і сам повірив, що Україна завжди належала йому. Ось як Кобзар Духовних Настанов цей їхній чуттєвий стан описав:
Якщо говорити про відчуття народів, а мова тут іде саме про відчуття народів, а не їх пастирів, що проводять свої експерименти на живому не зважуючи на відчуття його, то необхідно спочатку згадати, що для московського народу Україна дісталась як «манна небесна», до якої він за довгий (не одного покоління) час привчання настільки привик, що вже й не мислить себе без України і сам повірив, що Україна завжди належала йому. Ось як Кобзар Духовних Настанов цей їхній чуттєвий стан описав:
| «Кажуть, бачиш, що все то те Таки й було наше, Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам….» |
| «Стоїть в селі Суботові» |
Україна ж ніколи і нікому не належала. І це правило, зрозуміле для будь-кого більш-менш вболіваючого за долю свого Роду-Народу, може бути не зрозумілим хіба що тільки яничару, або (із-за небажання розуміти) для представника п’ятої колони. Україна якщо і утворювала в той чи інший час політичні союзи з іншими країнами, то це не значило, що вона признавала свою належність котромусь із партнерів по союзу. У випадку ж неправильного розуміння партнером стосунків, вона достойно «нагадувала» йому про це – як приклад такого «нагадування» можна згадати, чим закінчилось довготривале «нерозуміння» стосунків Польщею.
Якщо з Литвою чи поляками утворювані союзи (на самому їх початку) невідомо чи були оформлювані письмовими договорами, то з Московією достеменно відомо про укладений договір письмово. Як і те, що Московією цей договір постійно порушувався, перекручувався, переписувався в односторонньому порядку на свою користь, який, в кінцевому результаті, її царі з дяками пробували так заховати («затерти»), щоб про нього, і особливо в Україні, ніхто не чув, не бачив, не знав і більше не згадував; а в подальшому генсеки з компанією й собі підхоплять традицію «творити» «єдіний нєдєлімий народ», – внаслідок чого утворювані штучні стосунки між різними народами стали набирати все більше і більше відверто потворних форм.
Та прийшов час, коли Україна нагадала про своє правило й Москвинам розриванням державно-політичного союзу з ними, чим і спричинила в останніх відчуття ностальгії. Оскільки ж, відчуття це, згідно наведеного прикладу в пісні, проявляється через бажання повернути, як вони (співак, складачі пісні й ті, хто їм аплодують) вважають «ними втрачене», те, що ніколи їм не належало – то воно й набирає потворних форм.
Якщо з Литвою чи поляками утворювані союзи (на самому їх початку) невідомо чи були оформлювані письмовими договорами, то з Московією достеменно відомо про укладений договір письмово. Як і те, що Московією цей договір постійно порушувався, перекручувався, переписувався в односторонньому порядку на свою користь, який, в кінцевому результаті, її царі з дяками пробували так заховати («затерти»), щоб про нього, і особливо в Україні, ніхто не чув, не бачив, не знав і більше не згадував; а в подальшому генсеки з компанією й собі підхоплять традицію «творити» «єдіний нєдєлімий народ», – внаслідок чого утворювані штучні стосунки між різними народами стали набирати все більше і більше відверто потворних форм.
Та прийшов час, коли Україна нагадала про своє правило й Москвинам розриванням державно-політичного союзу з ними, чим і спричинила в останніх відчуття ностальгії. Оскільки ж, відчуття це, згідно наведеного прикладу в пісні, проявляється через бажання повернути, як вони (співак, складачі пісні й ті, хто їм аплодують) вважають «ними втрачене», те, що ніколи їм не належало – то воно й набирає потворних форм.
Але час все лічить.
Більш того, по мірі згасання відчуття потворних форм, ви- никають почуття ностальгії природні – які спонукають відторгнутись від потвори й повернутися до природних стосунків.
Ось про це прагнення повернутися до природних стосунків, а заодно, можливо, й до своїх прапрапредківських корнів, власне, і йдеться в розмові Голови і координаторів ВГОРУ з громадянином Росії, вченим і письменником Петром Хомяковим, опальним росіянином, який попросив політичного притулку в Україні. Означена розмова відвідувачам сайту пропонується у відеозаписі.
Більш того, по мірі згасання відчуття потворних форм, ви- никають почуття ностальгії природні – які спонукають відторгнутись від потвори й повернутися до природних стосунків.
Ось про це прагнення повернутися до природних стосунків, а заодно, можливо, й до своїх прапрапредківських корнів, власне, і йдеться в розмові Голови і координаторів ВГОРУ з громадянином Росії, вченим і письменником Петром Хомяковим, опальним росіянином, який попросив політичного притулку в Україні. Означена розмова відвідувачам сайту пропонується у відеозаписі.
09.10.2009 ЯВ
Інформація
"Гості" не можуть коментувати дану новину.
