Через 2 місяця ми будемо святкувати 20 років Незалежності, яку було задекларовано в серпні 1991 року. Вона багато в чому так і залишилася декларацією на папері. Більшість населення України так і залишилася в Радянському Союзі, ментально, за звичкою, навіть не уявляючи собі, а для чого та Незалежність потрібна взагалі. Мені можуть сказати, що на референдумі за Незалежність проголосувало 90% населення України. Так - проголосували. За сите життя, яке їм обіцяли, а коли не дочекалися обіцянок, тоді дружно почали гудити ту Незалежність, згадуючи при цьому радянську ковбасу по 2.20. Не так легко витруїти з людей те, що їм прищеплювали 70 років. Вони люблять дивитися з ностальгією радянські фільми, а з ними вкупі безкінечні російські серіали, слухати російську попсу, яка заполонила радіоефір України. Українці соромляться своєї мови, варто якомусь сільському хлопцеві чи дівчині потрапити з села в місто, як вони одразу переходять на суржик. Цураються свого рідного слова, своєї матері і туляться до чужинської мови, культури і звичаїв. Чому ж таке можливе, що стало причиною такого ганебного явища, як яничарство і манкуртство в Україні?
Ще на початку 20 ст. Україна була суцільною аграрною країною. Доля українців в Російській Імперії складала,за тодішнім переписом населення, який було проведено в 1897 році, близько 80 млн. чоловік. Народжуваність в українських сім’ях в середньому складала 5-6 чоловік. Виховання діти отримували в основному в сім’ї. Починаючи від народження дитина чула колискові пісні, які співала мати. З раннього дитинства діти виховувалися за принципами народної педагогіки: повага до старших, любов до рідної мови, пісні, усної народної творчості, шанобливе ставлення до оточуючого світу – гріх руйнувати пташине гніздо, вбивати диких тварин, забруднювати джерела і річки. Ця виховна система вироблялася нашим народом протягом багатьох століть. За фактичної відсутності так званих дитячих будинків, пізнішого витвору більшовиків, в Україні ніхто не бачив сиріт, навіть якщо помирали батьки, дітей забирала рідня або хрещені батьки. В Україні не прийнято було лихословити, не було фактично п’яниць, молодь виростала здоровою і повноцінною. Тому так в царській Росії українці цінилися при наборі до армії і флоту, вони там складали переважну більшість. І саме зукраїнізовані полки в Петрограді в лютому 1917 року зіграли вирішальну роль в розвалі Російської Імперії. Збурення і патріотизм серед українців були величезні, близько мільйона солдат готові були стати на захист України. Недолуга Центральна Рада перелякалася такого масового зриву серед українських вояків і оголосила демобілізацію. Тому коли йшли на Київ війська Муравйова, вже не було кому стати на захист столиці України.
Більшовики першими розгледіли де криється небезпека їхнім планам по відновленню російської імперії – в українському селі. Саме українські селяни були настільки закорінені в свою землю, зрослися з нею духовно і ментально,що Ленін оголосиі їх ворогами № 1 Світової революції. На українських селян були наклеєні ярлики буржуазних націоналістів і куркулів, їм була оголошена війна на винищення. Всі ми знаємо трагічні сторінки нашої історії першої половини 20 ст.: російсько- українська війна 1918-1920років, голодомори1921-1922 і1933 років, вивезення на Сибір так званих куркулів, репресії і винищення української інтелігенції, 2-Світова війна, яка прокотилася через територію України страшним вогняним молохом. В результаті всіх цих катаклізмів було винищено найкращих, найталановитіших і найсміливіших, за різними підрахунками, від 40 до 50 млн. українців, можна сказати цвіт нації. Залишилося те, що залишилось. Але й ті українці, що залишились були небезпечними для радянської влади, бо вона створювала нову суспільну формацію – радянський народ. І для створення такої формації були задіяні кілька новітніх технологій. Дуже велике значення приділялося, чого на жаль не робиться в сучасній Україні, вихованню і освіті підростаючого покоління. Вище я писав про важливу роль в вихованні дитини матері. Так от було поставлено завдання як можна раніше відірвати дитину від рідної матері і сім’ї. Для села придумали колгоспи, де батьки працювали від світанку і до вечора, а дітей в цей час виховували дитячі ясла, садочки і школи, які успішно робили з них павликів морозових. Така ж сама ситуація була і в містах, де люди працювали непосильно на заводах, фабриках і в шахтах, а держава виховувала дітей. Була впроваджена ціла система виховання підростаючого покоління: жовтенята, піонери і комсомол підміняли собою батька й матір. Таким чином створювалася нова людина – «гомо советікус», для якої поняття рідної мови, своєї нації, родини відходили на задній план, новим гаслом стало: « Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз».
Ще один дуже важливий фактор впливу на підсвідомість людини – це засоби масової інформації. Серед них найважливішу роль відігравало кіно. Недарма вождь більшовиків Ленін приділяв йому таку важливу увагу. Згадаймо радянські фільми для молоді: «Червоні д’яволята», «Невловимі месники», «Стара фортеця», «Весілля в Малинівці» і ще багато можна перелічувати. Українців з часів визвольних змагань показано в них недолугими селюками, неодмінно з салом і бутлем самогону, зрадливими і підступними. Хто такими батьками і дідами буде пишатися, навпаки - таких будуть соромитися. Непоправної шкоди було завдано Україні після закінчення 2-Світової війни. Спроба вивезти всіх, хто був під німцями за межі України провалилася завдяки жертовній боротьбі воїнів УПА. Проблему було вирішено в інший спосіб, комуністи придумали диявольський винахід радянської доби – направлення найкращих молодих людей, які закінчили вищі навчальні заклади, за межі України, а на їхнє місце привозили чужинців з усієї Радянської Імперії. Таким чином перемішувалися нації, як у великому казані, заради створення радянського народу, а фактично «новітніх русскіх», бо вже навіть було ооголошено, що всі нації зіллються в один радянський народ, а відтак інші мови, окрім російської, відпадуть самі собою «за ненадобностью». Цинізму і дикунству радянських керівників не було меж.
Як відомо УПА на Західній Україні користувалася великою підтримкою населення. Щоб їх нейтралізувати були придумані псевдобоївки УПА, які знущалися і тероризували населення. Але окрім цього ще почали вивозити молодих хлопців на відбудову шахт в Донбасі. Як мені розповідав батько, почали присилати повістки молоді з військкомату. Люди вже знали, що будуть вивозити молодь і попереджали один одного. Батькові прийшло 3 повістки, але він так і не з’явився у військкоматі. Тоді за ним прислали наряд міліції і забрали прямо з трактора під час посівної, мати тільки й встигла на бігу віддати клунок з речами. Привезли їх юних, а батькові в 1947 році було 15 років, на ст. Шепетівка. Перед ними виступив якийсь комісар з полум’яною промовою про те, що товариш Сталін об’явив Донбас другим фронтом і їм довірена велика честь у відбудові шахт Донбасу. Привезли їх в вагонах-телятниках, вишикували в колону, ведуть вулицями зруйнованого міста, а вздовж дороги розкидані лапті. Питають, що це таке, а їм місцеві кажуть, що перед ними привезли курських хлопців. На місці, куди прибули, в них забрали домашній одяг, одягли в спецівку, обстригли наголо і погнали під землю. Уявіть собі стан молодої людини, яка виросла на Поліссі серед чудової природи чи в Карпатських горах. Як згадував батько, перше, що він відчув – жах, наскрізна темінь, під ногами вода, дерев’яні стійки позгнивали за час війни. Кожного дня з шахти виносили покалічених і мертвих. Порадившись з друзями, вирішили тікати. Додому добиралися ночами товарними поїздами. Нарешті рідна Житомирщина. Додому не пішов, а подався до рідної тітки в сусідній хутір. Тітка радо зустріла, обмила, погодувала, положила спати, а вранці…його розбудили люди в міліцейських кашкетах. Відправили назад, тільки тепер вже в колонію посиленого режиму на 5 років. Отак після війни «українізовували» Донбас. Пам’ятаю дуже добре своє дитинство на Луганщині. Українців була переважна більшість, бо відбудовувала Донбас вся Україна. Це були шістдесяті роки, люди тяжко працювали, була дуже велика смертність в шахтах через низьку техніку безпеки. Жили бідно, але всі були дружні, допомогали один одному, дружили сім’ями. Де тільки не зберуться, одразу лунає українська пісня. Але от що дивно, не дивлячись на таку кількість українців, шкіл українських не було і хоч були окремі подвижники на ниві освіти, які в школах прищеплювали дітям любов до української мови, як моя класна керівниця вчителька української мови і літератури Олена Серебрянська, через два покоління картина різко змінилася. Діти й онуки тих, яких привезли відбудовувати шахти, вже перейшли повністю на російську. Отак робили «януковичів» і їм подібних. А на додаток до всього комуністи робили ще одну підлу річ – перекручували прізвища при видачі паспортів: Співаки ставали Співаковими, Петренки – Петровими, та й ще ставили в графі національність – «руський». І мало хто відважувався протестувати, бо можна було загриміти в «места не столь отдалєнниє». Отак ламали українців через коліно, хто не хотів ламатися – відправляли в психушки, в табори або просто тихенько вбивали, як В. Івасюка, І. Білозора і скільки таких відомих і невідомих було знищено. І зараз вони мають нахабство казати: «Та ми ж ваші брати, ми однієї крові – слав’яни, в нас спільна історія». Пора нарешті таким «братам» вказати на своє місце, пора від них відмежуватися раз і назавжди. А от українців, яких відірвали від рідного коріння треба повертати до рідного Кола.
І найперша роль в відродженні України і українства повинна належати матері. Після того, як українці остаточно візьмуть владу в свої руки, потрібно запроваджувати інститут материнства. Інститут, як національний заклад, який би займався проблемами материнства і виховання підростаючого покоління. Створення по всій Україні, починаючи зі школи, мережі виховання української матері. Саме матір-українка повинна відродити українського громадянина в повному розумінні цього слова. А програми по вихованню матері-українки вже розроблені науковцями, небайдужими до майбутньої долі України.
Справа за малим – взяти владу в українські руки !
