Передмова  

       Текст пропонованого виступу хоч і не був виголошений на  ВСЕСВІТНЬОМУ ФОРУМІ УКРАЇНЦІВ, так як було прийняте  ФОРУМОМ  рішення більше заслухати виступи представників діаспори, тим не менше він публікується на сайті ВГОРУ, оскільки є розширеним доповненням «ЗВЕРНЕННЯ ДО ДЕЛЕГАТІВ 5-го ВСЕСВІТНЬОГО ФОРУМУ УКРАЇНЦІВ», яке учасниками ФОРУМУ Національними Координаторами НКР ВГОРУ було винесене як пропозиція до розгляду на правову секцію V ВСЕСВІТНЬОГО ФОРУМУ УКРАЇНЦІВ, на якій пропозиція була розглянута і врахована при прийнятті 1-го пункту Резолюції правової секції  V ВСЕСВІТНЬОГО ФОРУМУ УКРАЇНЦІВ .

ЯВ 

04.07.2011                                                                                                                                                                  12.07.2011   11.07.2011

Шановні Українці!

       Вітаємо на батьківській Землі Українців всіх,        хто приїхав і хто живе в Україні.  

Вітаємо з ВСЕСВІТНІМ ФОРУМОМ УКРАЇНЦІВ.

Всі ми зібрались на цьому поважному зібранні після 20-ти років Незалежності України, щоб обговорювати знову і знов болючі Українські проблеми, а не святкувати перемоги. На жаль, ще до тепер змушені констатувати існування загрози втрати незалежності українською нацією.

Адже чи відомо поважним панам-братам про головну небезпеку – можливої втрати Українцями своєї етнічної ідентичності. Причому ця загроза не тільки для Українців, що виїхали на постійне проживання за кордон, але й для нині живущих на своїй землі в Україні. Ця небезпека виникає внаслідок того і залишається до тих пір, поки ми потуратимемо ворогові в його довільному маніпулюванні нашим етнічним іменем, що врешті-решт може й привести знову до його втрати.

Що тут мається на увазі?

Шановні друзі! З нашої не так давньої історії, Ви пам’ятаєте, вже було таке, коли ми втрачали свою етнічну назву. Згадаймо про те, що раніше ми називалися русами, а держава наша звалася Русь. Та чомусь потім ми перестали називатися русами. Тому так сталося, Ви знаєте, що етнічну назву в нас украли і присвоїли собі сусіди. Як ми микалися, не розуміючи, хто ми і що ми, і чийого ми роду племені – пам’ятаєте про це.

І тоді наші Духовні Провідники згадали, що земля, на котрій ми живемо і котру наші діди й прадіди захищали від недругів-ворогів, ще називалася «Україною». Згадайте, з якою наполегливістю її так називав у своїх Духовних Настановах Кобзаря (Кобзарі) Пророк Шевченко Т. Г., акцентуючи увагу, що це інший край, що це інша земля, яка відрізняється від землі Московської, царі з попами якої украли нашу етнічну назву й присвоїли собі, перейменовуючи державу Московію на Росію.

Далі під впливом духовної роботи Провідників Української Нації (пам’ятаєте, Леся Українка, навіть, псевдонім собі такий вибрала – «Українка») тоді й люди, що проживали на Україні поступово стали називати себе Українцями.

Але не зразу Народ прийняв (згадав) «нове» ім’я «українці». Воно розповсюджувалось певний проміжок часу, починаючи від східної території (Слобожанщини та Чернігівщини) і центрального Подніпров’я на південь і захід країни по мірі того, як московський «чобіт» підкорював собі ці землі. Так одностайно (що вказує на етнічно-національну цілісність Руси-України) Русь перетворювала-ся (перейменовувалася) на Україну, а русини на українців. І  затягнулось це перетворення настільки (активно відбувалося до недавнього часу, ось-ось, ще на початку ХХ ст.), що до виникнення нової події (розвалу СРСР – з яким втратилась причина перейменування) ще залишився виняток від правила: Закарпатські Русини, – який і підтверджує саме це правило.

Поступово жителі України стали привикати до своєї «нової» (хоча можливо не зовсім нової, а призабутої) етнічної назви. Таким чином ідентифікуючись, відмежувались (звідки мабуть і пішла поговірка: «наша хата з краю») від чужого для них народу московського.

Більш того, після 17 року ХХ ст., початку революції в Російській імперії, була спроба наших батьків (дідів) виокремитися не тільки територіально та через етнічне самоідентифікування відмінною від загарбника нашої території, історії і духовності етнічною назвою «Українці», але й через створення власної держави. Як Ви знаєте, нам це не вдалося. Тому й опинилися разом з іншими поневоленими народами в так званому Союзі Радянських Соціалістичних Республік. Що це таке було, нема потреби довго розповідати. Всі добре знаємо, які втрати понесли, чого тільки вартують голодомори і розв’язана Світова війна, котрі пережили наші батьки й діди і, від яких довго оговтувались не тільки вони самі, але й досі потерпають їх діти.

І ось тепер ми, немовби, в своїй незалежній державі. Але чи справді це так? Бо тоді чому ж все, що було напрацьовано нашими дідами й прадідами, всі багатства та важелі управління народним господарством, знову все більше й більше опиняються не в українських руках, а в руках різних зайд?

Спочатку позбавили нас багаторічних заощаджень, після чого відібрали всі підприємства через ваучерну махінацію (так званого розподілу майна по демократичному принципу, замість національного принципу, по якому пішли держави з національними Політичними Проводами), а ось тепер на черзі стоїть (на кон поставлена) Земля…

Чому? В чому причина, що в нас так, тоді як в інших демократичних країнах – по другому?

А чи не тому, що процесом приватизації (зміною економічно-соціального стану) в таких державах, наприклад, як Англія, Франція, чи Німеччина керували Національні Політичні Проводи, а в нас ні. Адже ж чи може так бути, щоб батько (Національно Політичний Провід), який мав би розподілити свою землю і майно серед своїх спадкоємців, розділив його серед зайшлих сусідських дітей, а своїх залишив ні з чим. Чи можливе таке? А в Україні можливе. Чому ж так?

А тому, що хазяйнує в Україні не український батько, а тому він і дітей наділяє не українських.

Щоб зрозуміти причину, чому це в нас на сьогоднішній день так є, звернемось до статистичного аналізу проведеного С. Петренком. (див. Витяг із його праці, примітку в кінці головного тексту).

 Тож, звідки в Україні може взятися Український Батько (Національно Політичний Провід), якщо й українців як етносу юридично уже не існує, тому що не існує етнічного імені «Українці». Так, так, його знову вороги в нас украли.

Але якщо тоді, назву «руси» вкрав, скориставшись нашою щирістю й гостинністю партнера по Русинсько-Московському договору 1654 р., нагло заполонюючи територію, ворог нахраписто присвоював і все, що на ній було, а разом з добрим нашим ім’ям (етнічним) історію та духовність; то тепер ворог діє нишком, підло, хитро і підступно, користуючись часом поки ще не оговтались одурманені ним «принадами» соціалізму нащадки потерпілих від голодоморів та війн українців.

То, що ж вони (наші вороги) придумали на цей раз? Щоб можна було знову маніпулюючи констатувати, що українців як такого етносу не було і бути не могло (по аналогії чинення геноциду щодо української мови – пам’ятаєте: «украінского язика нєт і бить нє можєт» – із Валуєвського царського приказу).

І зробили вони це просто до примітивного. Написали визначення терміну «Український Народ», як громадян всіх національностей, у преамбулі Конституції України (згадайте, яку приймали в ночі 1996 р. та ще й, пишаючись оголосили найкращою у світі тому, що завдяки їй в Україні жиду і росіянину буде жити краще ніж, якби вони жили у власних національних державах), – позбавляючи тим самим українців етнічної назви. А оскільки «народ» і «нація» поняття тотожні, то це означає, що української нації як такої не існує, а раз нації не існує, в наслідок скасування її етнічної назви, то тоді й етносу також. Тобто, юридично нас не існує на нашій землі, бо якщо «Український Народ – громадяни України всіх національностей», – то хто тоді ми і, яке наше етнічне ім’я? А якщо в нас нема етнічного імені, то як можуть при розподілі майна наділити нам нашу частку? Або який стосунок (окрім його наповнення) ми можемо мати до державного бюджету України, якщо ми знаходимося поза юридичним полем держави. Нас нема – «ну то й нічого вам нема. – скажуть – То й ідіть собі з богом». От ми і йдемо наймитувати в інші країни, з готовністю виконувати будь-які найбрудніші роботи й забаганки чужинців.

Найбільше що вражає в цій фразі, так це те, як над нами насміялись вороги, діючи через механізми влади.

Пригадується, як, починаючи з 90-х років минулого століття, українці-патріоти наполегливо поправляли тоді «ще несвідомих українців», коли ті путалися в категоріях «Народ України» та «Український Народ», що правильно потрібно говорити: «Український Народ», а не «Народ України». Багато з Вас також ще пам’ятають ці «вправи патріотизму» для підняття свідомості українським патріотам початківцям. І ці міркування по знаходженню різниці між категоріями «Український Народ» та «Народ України» були логічними, згідно Конституції УРСР.

Тепер, щоб зрозуміти, як над нами насміялися, прочитаймо ще раз цитату із преамбули чинної Конституції незалежної України: «Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей…».

Нам дали зрозуміти, щоб ми не дуже напружувалися, не надривалися марно «ламаючи списи» в суперечках, і, щоб «полегшити» наше життя, взяли та одним махом і урівняли ці два поняття – зняли, так би мовити, причину нашої суперечки, звівши категорію «Український Народ» до поняття «Народ України».

Тільки нам з приведеного вище необхідно зрозуміти наступне: до тих пір поки ми самі собі не скажемо, що із сьогоднішнього дня не будемо жити чужим, а за власним розумом, за власними формулами життя, які наповнюватимемо власним змістом, поки ми не скажемо собі, що (як кількісно-якісні величини) категорії «Народ України» і «Український Народ» одне і теж за невеликою змінною різницею іноетнічної добавки (яку ми регулюємо) в величині (категорії) «Народ України», нас завжди будуть розводити і лякати гримасами «паралельного» (конституційного) світу.

 Разом з тим необхідно звернути увагу, що приведена цитата із преамбули чинної Конституції (це не така собі прикра помилка конституційних законодавців, навпаки, прорахований задум, в руслі логіки якого й вилучення графи «національність» з паспорту та похідних від нього документів) вказує на існування проблеми, яка давня і нами занехаяна. Очевидно вона, навіть, давніша того часу, з якого ми тут почали її досліджувати: коли московити вкрали нашу етнічну назву, позбавивши тим самим етнічної самоідентичності, штовхали нас змішуватись з витвореним Московією конгломератом із різноманітних народів. На занедбаність же проблеми вказує той факт, що нас недруги ще раз обшахраїли, тільки тепер уже, скасовуючи існування української нації як етносу термінологічними маніпуляціями тексту під час прийняття Конституції України 1996 року. Внаслідок чого відбулося позбавлення української нації власного статусу суб'єкта конституційного права.

Але це не означає, що ми маємо опускати руки й нічого не робити, віддаючи себе на поталу ворожій силі. Навпаки, чим скоріше вивчимо свою правдиву історію, зрозуміємо весь механізм дії геноциду, який ми терпимо, і знайдемо спосіб йому протистояти, тим скоріше перейдемо до ряду благополучних (успішних) країн.

Який же вихід із ситуації ми бачимо? Шляхи розв’язання проблеми.

Проблема може мати два розв’язки: або ми повинні домогтися скасування згадуваного запису в преамбулі Конституції України, чітко виписуючи визначення, хто такі «українці», наполягаючи (поки в нас ще є така можливість, без будь яких компромісів), що Українці – корінна споконвічна етнічно національна спільнота України; або тоді для корінної споконвічної етнічно національної спільноти України необхідно вибрати інше етнічне ім’я.

Розв’язання проблеми першим способом полегшується завдяки нагоді створення Конституційної Асамблеї, яка покликана внести зміни удосконалення в текст Конституції, й отже, мусить взяти на себе обов’язок внести означені правки.

Другий спосіб розв’язання також має право на існування і розглядається уже рідновірами України як можливий варіант.

Пропозиція: Ухвалити рішення ВСЕСВІТНЬОГО ФОРУМУ УКРАЇНЦІВ: ВСЕСВІТНІЙ ФОРУМ УКРАЇНЦІВ звертається до Конституційної Асамблеї під час внесення змін удосконалення до тексту Конституції України скасувати в преамбулі чинної Конституції України запис «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національно-стей,…», замінюючи її на запис: «Верховна Рада України від імені Українського народу та громадян України всіх національностей, …», а також дати терміну «українці» таке визначення: «Українці – корінна споконвічна етнічно національна спільнота України».

                                    Текст виступу                                                             підготовив:  Колодій Світовид

----------------------------

Примітка: «Статистичний аналіз співвідношень присутності на українському терені протягом декількох останніх століть етнічних елементів в різних областях діяльності, державотворення та структурі влади.» С. Петренка.  (або «Чому ми такі бідні, бо…», – К.С.)

Так, після досягнення українським народом (звільненого від польської залежності – К.С.) значних успіхів у суспільному та економічному житті під проводом рідної влади у роки Гетьманщини, невдовзі, на зміну полякам прийшли росіяни. Вони силою та підступом позбавили українців влади і захопили в свої руки панівні висоти адміністрації, економіки і культури краю. Це дало їм можливість розпоряджатися продуктами фізичної та інтелектуальної праці українського народу, здійснюючи розподіл виробленого українцями національного продукту на свою користь. Простіше кажучи, окупаційна російська адміністрація в Україні силою відбирала в українського народу й привласнювала цей продукт.

В Україні встановився несправедливий міжнаціональний поділ праці, завдяки тому, що влада в краї перебувала у руках росіян, євреїв та поляків. Наука і культура — в руках росіян, поляків і євреїв. Промисловість — в руках росіян, євреїв, поляків. Торгівля — в руках росіян, євреїв, поляків та інших нацменшин. Хліборобство — в руках російських і польських землевласників, господарства яких паразитували на дармовій робочій силі українського селянства. Це підневільне малоземельне трудове українське селянство, яке становило більшість населення в Україні, годувало й одягало сформовані з нацменшин паразитичні вищі класи суспільства та ще й проливало за них кров на полях битв.

Таким чином, позбавлення російськими окупантами українського народу влади в Україні негативно позначилося на економічному становищі українців і на соціальній структурі української нації: 92% українців були хліборобами, 4-5% фабрично-заводськими робітниками, а решта були ремісниками, крамарями і дрібною службовою інтелігенцією. Поміщиків-латифундистів і великої фінансово-промислової буржуазії, окрім нечисленних одиниць, серед українців практично не було. Публічну адміністрацію (владу) здійснювали в Наддніпрянщині та Кубані росіяни, в Галичині – поляки, в Буковині і в Бессарабії – румуни, в Закарпатті – угорці, а пізніше – чехи.

Майже весь український народ – селяни, робітники, трудова інтелігенція – працював на чужий капітал, який з української праці черпав засоби для більшого поневолення цілої української нації, опираючись на свій репресивний адміністративний апарат, суд, поліцію, військо.

У ХХ ст. Українська нація вступила як нижчий трудовий клас чужих і ворожих їй чужонаціональних держав. Нестерпність становища спонукала український народ до здійснення національно-визвольної революції у 1917 році і створення на своїх етнічних землях Української Народної Республіки зразу ж, як тільки явилась для цього нагода: ослаблення внаслідок І Світової війни репресивних російського та австро-угорського режимів. Однак новостворена національна держава українського народу негайно зазнала агресії з боку Росії, Польщі та Румунії і була задушена об’єднаними силами сусідніх держав та збройним підпіллям національних меншостей в Україні, що прагнули і далі зберегти своє панівне становище на українській землі.

Ці національні меншини й дали кадри для нової "більшовицької" окупаційної адміністрації т. зв. "Українській РСР". У філії російської ВКП(б) під назвою "КП(б)У", яка з волі Кремля здійснювала владу в Україні, у 1925 році числилося тільки 36,9% українців. За даними радянської статистики, українці мали більшість тільки в радах найнижчого рівня (сільських) — 87,4%. У губерніальних радах українці були вже в меншості: 45%. У ВУЦВК (уряді УРСР) з 16 т. зв. "народних" комісарів (міністрів) було українців 1-2 або не більше 20%.

Таким чином, українці, які складали в Україні 80,01% населення, у вищих органах промисловості і фінансів УРСР становили тільки 15,5%. Росіяни і євреї, яких частка серед населення була 14,66%, були представлені в управлінні промисловістю і фінансами 76,2%. Кадрова політика велася згідно відомої вказівки Леніна Сталіну: "Заруби себе на носу, батенька. Если начальник русский — заместитель непременно должен быть еврей. И наоборот". За тридцять чотири роки – від березня 1919 до червня 1953 року – керівництво ЦК КП(б)У було весь час виключно в руках чужинців, переконаних ворогів України.

Щойно в червні 1953 року першим секретарем ЦК КП(б)У призначено зросійщеного українця О. Кириченка. Але і він, і його наступники перебували під жорстким контролем Москви і за найменше відхилення від генерального курсу зросійщення українського народу каралися і змінювалися на слухняніших сатрапів.

Позбавлені своєї національної влади українці в Україні були на самому низу суспільної структури і вшанували найважчу і найбруднішу роботу. Так відбувалося в Україні те страшне явище, яке називається колоніальна експлуатація українського народу.

За переписом населення УРСР 1989 року можна виявити розподіл зайнятого населення найчисельніших національностей у галузях народного господарства. У найпрестижніших галузях невиробничої сфери чільні місця займали росіяни і євреї. Якщо питома вага зайнятих українців у цих галузях становить 22,9%, то росіян — 28,5%, євреїв — 41,7%. Причому така структура зайнятості серед росіян і євреїв спостерігається в усіх складових невиробничих галузей — в охороні здоров’я, фізкультурі і соціальному забезпеченні; в освіті, культурі і мистецтві. В науці і науковому обслуговуванні, наприклад, частка росіян у 1989 році була на 80% більшою, ніж частка українців, а частка євреїв перевищувала частку українців у 4,3 разів.

Мінімальною була зайнятість росіян і євреїв у найменш престижних і низькооплачуваних галузях матеріального виробництва — в сільському і лісовому господарстві: відповідно 8,2 і 0,9% (серед українців цей показник становив 83,4%). Отже, українці виконували переважно виробничу функцію, а керівну — представники національних меншин. Вони ж і займалися розподілом (на свою користь) суспільного продукту в УРСР.

[К.С.: Тримаючи в уяві всю цю приведену статистику (особливо процентне відношення українців в порівнянні з росіянами і євреями в структурі влади) – з яким цинізмом і нахабством зараз звучить з вуст «недобитих» комуністів російського чи єврейського етнічного походження про те, що це, мовляв, українці самі собі зробили голодомор. Це як ото нам часто доводять, що затриманий міліціонером сам ударяється головою об асфальт, або «б’ється» об «демократизатор» міліціонера.]

Таким чином, у Радянському Союзі поневолений збройною силою російських комуністів український народ був рабом чужої та ворожої йому держави і зазнавав у ній жорстокого політичного, економічного й національного гноблення. З волі московських рабовласників, які незаконно привласнювали українські землі або роздавали їх своїм сателітам, мільйони українців були відірвані від свого народу та перебували у ярмі сусідніх чужоземних прокомуністичних режимів.  Мільйони українців-патріотів були знищені каральними органами чужої, ворожої нам "русскоязичної" держави, а сотні тисяч змушені були під загрозою смерті назавжди покинути рідний край.

Тому український національно-визвольний рух десятиліттями вів боротьбу з комуністичним Інтернаціоналом за побудову на українських етнографічних землях української незалежної національної держави із справедливим політичним і суспільно-економічним устроєм.

Адже історичний досвід українського народу, досвід усіх інших поневолених народів світу свідчив, що тільки незалежна українська держава забезпечить українському народові найкращі умови  для  його  всебічного  духовного  і  матеріального розвитку,  що  тільки   незалежна  українська  держава може бути надійною гарантією справді вільного, справді щасливого і заможного життя українського народу.