ПРОТИДІЯ МОРАЛЬНО – ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОМУ ГЕНОЦИДУ
МЕЛЬНИЧУК Сергій
Якщо в часи радянської влади для української культури і мови створювалися певні умови існування, як для екзотичної культури, то після проголошення Української суверенної і незалежної республіки, із метою дискредитації ідеї самостійної України, – створюються всі можливі умови для загального знищення українського козацького духу і його культури, як примітивного минулого. Ким створюється цей, по суті, морально - інтелектуальний геноцид українців, - у кожного своя думка.
Крім дебілізації й аморалізації підростаючого покоління, як фактора морально – інтелектуального виродження українців, не маловажне значення має проблема отримання вищої освіти – державною українською мовою. Небажання керівників вищих навчальних закладів забезпечити надання освіти державною мовою, хоч і суперечить закону, але певними політичними силами підтримується й оберігається від притягнення до відповідальності осіб, які винні у порушенні порядку, встановленого Конституцією України у сфері застосування мов. У результаті чого, намагання відстояти свої конституційні права на отримання вищої освіти державною мовою – сприймається в суспільстві, як наміри божевільної людини, якій захотілося повоювати з мафіозною структурою.
З усією цією системою я зіткнувся коли у 2005 році вступив на кафедру журналістики Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля (далі СНУ ім. В.Даля).
Після неодноразових моїх офіційних письмових звернень до ректора університету з вимогою: відновити мої порушені конституційні права у сфері застосування мов під час навчання та припинити розпалення міжнаціональної ворожнечі деякими викладачами університету, під час проведення лекцій, - на мене посилився морально-психологічний тиск із боку декана та одного з профільних проректорів. Гострота даного конфлікту й безцеремонність моїх опонентів у виборі засобів тиску на мене, та важливість проблеми, - змусили мене визначитися: наскільки мої вимоги принципові, і чи готов я, піти до кінця у відстоюванні, у першу чергу, своєї людської честі й гідності, а потім уже й усіх інших своїх прав? Вирішуючи це питання, мені прийшлося самому собі поставити визначальні питання: “Чого ти хочеш? Створити враження захисту українських національних інтересів? І тим саме, створити про себе образ ображеного щирого українця, який усіма силами прагне до відродження українського національного духу, а, кляті хохли і москалі зводять нанівець усі щирі прагнення? Чи може ти хочеш конкретно досягти певного результату у вирішенні даної проблеми? Якщо конкретно. То чи усвідомлюєш ти - з якою системою тобі прийдеться воювати, й усі можливі наслідки цієї війни?” Оскільки переступити через свої моральні критерії власної гідності, які, можливо, генетично дісталися мені у спадщину від багатьох поколінь моїх пращурів і підсвідомо керують моїми діями, - я ніяк не міг, то при такій формі поставлених питань, - у мене вибору не залишалося. І я вирішив, як уже не в перший раз у своєму житті, - залишитись самим собою, і з’ясувати для себе: чого ж я вартий?
Після цього рішення, я покинув навчання. Бо реальне усвідомлення ситуації – з якою системою мені прийдеться воювати - не залишало варіантів.
Дехто з моїх знайомих, із проукраїнськими поглядами, сприйняв із розчаруванням це моє рішення, як рішення навіженої людини, запитуючи при цьому: «Навіщо ж так руба ставити перед собою буденні питання, вкрай ускладнюючи собі життя”? На що я відповів: “Є речі, які визначаються на генетичному рівні і підсвідомо керують людиною, переступивши через які – людині, однак, внутрішнього спокою ніколи не буде. Наведу приклад генетичного впливу на підсвідомість живої істоти, зі світу тварин: якщо дикого кабана загнати у свинарник, то він ніколи не змириться жити у цьому свинарнику, а буде постійно, до скону, з усіх сил рватися на волю. Хоча здавалося б, що йому треба? У свинарнику тепло. У корито постійно насипають. Що ще треба? Здавалося б живи та насолоджуйся життям. А він, бентежний, шукає бурі. Наче в бурях спокій є».
Зі скаргами на порушення моїх конституційних прав у сфері застосування мов під час навчання у СНУ ім. В.Даля, я звертався як до суду, так і до прокуратури, ще до того, як залишив навчання. Пройшовши усі інстанції прокуратури, - мої конституційні права, як у сфері застосування мов так і права гарантовані статтею 55 Конституції України: право на захист своїх прав у суді, - не були відновлені. Мою скаргу в суді – ніхто не збирався розглядати.
На своє звернення до Президента України – Гаранта Конституції, як до останньої інстанції, із проханням ужити відповідні заходи до відновлення моїх порушених конституційних прав на захист своїх прав у суді, - я отримав формальну відписку заступника керівника служби з питань звернення громадян: С. Конюхова. У цій відписці повідомлялося: “…Питання порушені у Вашому зверненні, не належать до повноважень Президента України, визначених ст. 106 Конституції України, тому воно має розглядатися органами прокуратури у встановленому законом порядку.”
Якби мої питання розглядалися прокуратурою у встановленому законом порядку, то я, не звертався б до Гаранта Конституції. По суті, мені пояснили, що Гаранту Конституції - не до відновлення моїх порушених конституційних прав.
Через декілька місяців, на підставі цієї відповіді С. Конюхова, я звернувся до народного депутата України Левка Лук’яненка. Коли я був у Києві - Левко Лук’яненко запросив мене зустрітися з ним у Верховній Раді, де я його особисто попросив: “…на підставі наданих мною документів надішліть будь ласка Левко Григорович до Президента України депутатське звернення, щоб він подивився уважніше – хто там, навколо нього позбирався. Бо воно ж пригрілося біля Президента. І сподівається, що до нього вже не доберешся”.
Лише після моєї особистої розмови з Левком Григоровичем, - мою скаргу до суду, почали розглядати. У результаті чого 6 листопада 2006 року суддя Жовтневого районного суду м. Луганська: Чаркіна І.Є. постановила:
“Скаргу Мельничука Сергія Андрійовича до Східноукраїнського націо¬нального університету ім. В. Даля задовольнити частково.
Визнати протиправною діяльність Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля стосовно Мельничука Сергія Андрійовича;
Зобов’язати Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля здійснювати навчання Мельничука Сергія Андрійовича у відповідності до чинного законодавства – українською мовою;
Стягнути зі Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля на користь Мельничука Сергія Андрійовича на відшкодування моральної шкоди 1000 гривень”.
Я з такою постановою суду - не згоден. Тому 6 грудня 2006 року подав апеляційну скаргу, у якій просив:
Скасувати постанову Жовтневого районного суду м. Луганська від 06.11.2006р. і постановити нову ухвалу, в якій:
1. Визнати встановлений порядок навчання в СНУ ім. В.Даля російською мовою – неправомірним у цілому, а не лише до мене особисто;
2. Зобов’язати СНУ ім. В.Даля реорганізувати свою діяльність у відповідності до українського законодавства;
3. Стягнути з СНУ ім. В.Даля 20 000 (двадцять тисяч) гривень на мою користь у якості відшкодування моральної шкоди.
Розміри відшкодування моральної шкоди, я вважаю, не повинні залишати у позивача відчуття змарнованого часу й здоров’я при відстоюванні своїх конституційних прав, як це відбувається сьогодні в Україні. Лише тоді, коли захист своїх прав і свобод у суді, не буде збитковим для громадян, - лише тоді, контроль над дотриманням закону в державі, - буде під належним громадським контролем. А поки що, унаслідок правового безчинства з боку правлячих кланів, - громадяни України загнані у морально-психологічне ярмо. Коли, навіть сама думка про відстоювання своїх прав і свобод у суді, від безчинства державних чиновників, асоціюється, м’яко кажучи, із плюванням проти вітру. А якщо хтось і наважиться вирватися з цього ярма, звернувшись за захистом своїх прав до суду, то його так засмикають по різних інстанціях, зволікаючи розгляд позову, - щоб не тільки у того, хто звернувся до суду з позовом проти касти державних чинуш, а, навіть, у всіх інших, хто проаналізує цей досвід захисту своїх прав, - не виникало і думки судитися з владою. Саме тому, створений мною прецедент захисту у суді своїх мовних прав, які гарантовані Конституцією України, – викликає негативну реакцію з боку можно¬владців, які намагаються, будь-якими засобами, обплювати мене й помститися за таку “зухвалість”. Бо якщо, сьогодні один підняв голову, і це залишилось безкарно для нього, то завтра – ще у когось виникне спокуса довести, хоча б самому собі, що він людина, а не безправна й безпорадна худоба. Якщо, таку тенденцію не зупинити своєчасно репресіями, то незабаром, існуюча зараз в Україні мафіозно-кланова державна система, - розвалиться.
Той факт, що у молоді сьогодні, у відсотковому співвідношенні, як мені здається, набагато загостренніше відчуття особистої гідності, порівняно з минулими поколіннями, - породжує небезпідставне сподівання, що незабаром українці зможуть вирватися з цього морально-психологічного ярма. А значить виникнуть питання самоідентифікації особистості: хто ти, і з якого роду й племені?
Я переконаний, що на генетичному рівні, український козацький дух – ще не виродився. І, я – не останній з могікан. А значить, українці ніколи не змиряться зі становищем свійської тварини, бо то доля хохлів, а не українців.
21.01.07 р., Луганськ
ПРОТИДІЯ МОРАЛЬНО – ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОМУ ГЕНОЦИДУ
Якщо в часи радянської влади для української культури і мови створювалися певні умови існування, як для екзотичної культури, то після проголошення Української суверенної і незалежної республіки, із метою дискредитації ідеї самостійної України, – створюються всі можливі умови для загального знищення українського козацького духу і його культури, як примітивного минулого. Ким створюється цей, по суті, морально - інтелектуальний геноцид українців, - у кожного своя думка.
Крім дебілізації й аморалізації підростаючого покоління, як фактора морально – інтелектуального виродження українців, не маловажне значення має проблема отримання вищої освіти – державною українською мовою. Небажання керівників вищих навчальних закладів забезпечити надання освіти державною мовою, хоч і суперечить закону, але певними політичними силами підтримується й оберігається від притягнення до відповідальності осіб, які винні у порушенні порядку, встановленого Конституцією України у сфері застосування мов. У результаті чого, намагання відстояти свої конституційні права на отримання вищої освіти державною мовою – сприймається в суспільстві, як наміри божевільної людини, якій захотілося повоювати з мафіозною структурою.
З усією цією системою я зіткнувся коли у 2005 році вступив на кафедру журналістики Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля (далі СНУ ім. В.Даля).
Після неодноразових моїх офіційних письмових звернень до ректора університету з вимогою: відновити мої порушені конституційні права у сфері застосування мов під час навчання та припинити розпалення міжнаціональної ворожнечі деякими викладачами університету, під час проведення лекцій, - на мене посилився морально-психологічний тиск із боку декана та одного з профільних проректорів. Гострота даного конфлікту й безцеремонність моїх опонентів у виборі засобів тиску на мене, та важливість проблеми, - змусили мене визначитися: наскільки мої вимоги принципові, і чи готов я, піти до кінця у відстоюванні, у першу чергу, своєї людської честі й гідності, а потім уже й усіх інших своїх прав? Вирішуючи це питання, мені прийшлося самому собі поставити визначальні питання: “Чого ти хочеш? Створити враження захисту українських національних інтересів? І тим саме, створити про себе образ ображеного щирого українця, який усіма силами прагне до відродження українського національного духу, а, кляті хохли і москалі зводять нанівець усі щирі прагнення? Чи може ти хочеш конкретно досягти певного результату у вирішенні даної проблеми? Якщо конкретно. То чи усвідомлюєш ти - з якою системою тобі прийдеться воювати, й усі можливі наслідки цієї війни?” Оскільки переступити через свої моральні критерії власної гідності, які, можливо, генетично дісталися мені у спадщину від багатьох поколінь моїх пращурів і підсвідомо керують моїми діями, - я ніяк не міг, то при такій формі поставлених питань, - у мене вибору не залишалося. І я вирішив, як уже не в перший раз у своєму житті, - залишитись самим собою, і з’ясувати для себе: чого ж я вартий?
Після цього рішення, я покинув навчання. Бо реальне усвідомлення ситуації – з якою системою мені прийдеться воювати - не залишало варіантів.
Дехто з моїх знайомих, із проукраїнськими поглядами, сприйняв із розчаруванням це моє рішення, як рішення навіженої людини, запитуючи при цьому: «Навіщо ж так руба ставити перед собою буденні питання, вкрай ускладнюючи собі життя”? На що я відповів: “Є речі, які визначаються на генетичному рівні і підсвідомо керують людиною, переступивши через які – людині, однак, внутрішнього спокою ніколи не буде. Наведу приклад генетичного впливу на підсвідомість живої істоти, зі світу тварин: якщо дикого кабана загнати у свинарник, то він ніколи не змириться жити у цьому свинарнику, а буде постійно, до скону, з усіх сил рватися на волю. Хоча здавалося б, що йому треба? У свинарнику тепло. У корито постійно насипають. Що ще треба? Здавалося б живи та насолоджуйся життям. А він, бентежний, шукає бурі. Наче в бурях спокій є».
Зі скаргами на порушення моїх конституційних прав у сфері застосування мов під час навчання у СНУ ім. В.Даля, я звертався як до суду, так і до прокуратури, ще до того, як залишив навчання. Пройшовши усі інстанції прокуратури, - мої конституційні права, як у сфері застосування мов так і права гарантовані статтею 55 Конституції України: право на захист своїх прав у суді, - не були відновлені. Мою скаргу в суді – ніхто не збирався розглядати.
На своє звернення до Президента України – Гаранта Конституції, як до останньої інстанції, із проханням ужити відповідні заходи до відновлення моїх порушених конституційних прав на захист своїх прав у суді, - я отримав формальну відписку заступника керівника служби з питань звернення громадян: С. Конюхова. У цій відписці повідомлялося: “…Питання порушені у Вашому зверненні, не належать до повноважень Президента України, визначених ст. 106 Конституції України, тому воно має розглядатися органами прокуратури у встановленому законом порядку.”
Якби мої питання розглядалися прокуратурою у встановленому законом порядку, то я, не звертався б до Гаранта Конституції. По суті, мені пояснили, що Гаранту Конституції - не до відновлення моїх порушених конституційних прав.
Через декілька місяців, на підставі цієї відповіді С. Конюхова, я звернувся до народного депутата України Левка Лук’яненка. Коли я був у Києві - Левко Лук’яненко запросив мене зустрітися з ним у Верховній Раді, де я його особисто попросив: “…на підставі наданих мною документів надішліть будь ласка Левко Григорович до Президента України депутатське звернення, щоб він подивився уважніше – хто там, навколо нього позбирався. Бо воно ж пригрілося біля Президента. І сподівається, що до нього вже не доберешся”.
Лише після моєї особистої розмови з Левком Григоровичем, - мою скаргу до суду, почали розглядати. У результаті чого 6 листопада 2006 року суддя Жовтневого районного суду м. Луганська: Чаркіна І.Є. постановила:
“Скаргу Мельничука Сергія Андрійовича до Східноукраїнського націо¬нального університету ім. В. Даля задовольнити частково.
Визнати протиправною діяльність Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля стосовно Мельничука Сергія Андрійовича;
Зобов’язати Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля здійснювати навчання Мельничука Сергія Андрійовича у відповідності до чинного законодавства – українською мовою;
Стягнути зі Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля на користь Мельничука Сергія Андрійовича на відшкодування моральної шкоди 1000 гривень”.
Я з такою постановою суду - не згоден. Тому 6 грудня 2006 року подав апеляційну скаргу, у якій просив:
Скасувати постанову Жовтневого районного суду м. Луганська від 06.11.2006р. і постановити нову ухвалу, в якій:
1. Визнати встановлений порядок навчання в СНУ ім. В.Даля російською мовою – неправомірним у цілому, а не лише до мене особисто;
2. Зобов’язати СНУ ім. В.Даля реорганізувати свою діяльність у відповідності до українського законодавства;
3. Стягнути з СНУ ім. В.Даля 20 000 (двадцять тисяч) гривень на мою користь у якості відшкодування моральної шкоди.
Розміри відшкодування моральної шкоди, я вважаю, не повинні залишати у позивача відчуття змарнованого часу й здоров’я при відстоюванні своїх конституційних прав, як це відбувається сьогодні в Україні. Лише тоді, коли захист своїх прав і свобод у суді, не буде збитковим для громадян, - лише тоді, контроль над дотриманням закону в державі, - буде під належним громадським контролем. А поки що, унаслідок правового безчинства з боку правлячих кланів, - громадяни України загнані у морально-психологічне ярмо. Коли, навіть сама думка про відстоювання своїх прав і свобод у суді, від безчинства державних чиновників, асоціюється, м’яко кажучи, із плюванням проти вітру. А якщо хтось і наважиться вирватися з цього ярма, звернувшись за захистом своїх прав до суду, то його так засмикають по різних інстанціях, зволікаючи розгляд позову, - щоб не тільки у того, хто звернувся до суду з позовом проти касти державних чинуш, а, навіть, у всіх інших, хто проаналізує цей досвід захисту своїх прав, - не виникало і думки судитися з владою. Саме тому, створений мною прецедент захисту у суді своїх мовних прав, які гарантовані Конституцією України, – викликає негативну реакцію з боку можно¬владців, які намагаються, будь-якими засобами, обплювати мене й помститися за таку “зухвалість”. Бо якщо, сьогодні один підняв голову, і це залишилось безкарно для нього, то завтра – ще у когось виникне спокуса довести, хоча б самому собі, що він людина, а не безправна й безпорадна худоба. Якщо, таку тенденцію не зупинити своєчасно репресіями, то незабаром, існуюча зараз в Україні мафіозно-кланова державна система, - розвалиться.
Той факт, що у молоді сьогодні, у відсотковому співвідношенні, як мені здається, набагато загостренніше відчуття особистої гідності, порівняно з минулими поколіннями, - породжує небезпідставне сподівання, що незабаром українці зможуть вирватися з цього морально-психологічного ярма. А значить виникнуть питання самоідентифікації особистості: хто ти, і з якого роду й племені?
Я переконаний, що на генетичному рівні, український козацький дух – ще не виродився. І, я – не останній з могікан. А значить, українці ніколи не змиряться зі становищем свійської тварини, бо то доля хохлів, а не українців.
21.01.07 р., Луганськ
