ЛЮДИНА ЧИ БИДЛО?
МЕЛЬНИЧУК Сергій
Нещодавно, у газеті “Имею право” №24 грудень 2005р., прочитав.: “В Москві на 91-му році життя помер народний артист СРСР, лауреат державної премії СРСР, артист театру й кіно Георгій Степанович Жженов. Найпопулярніший інспектор ДАІ, найулюбленіший (після Штірліца) радянський розвідник, найвідповідальніший командарм, найкращий пілот літака Ту-154. Один з улюбленіших акторів радянського кіно.”
Нещодавно, у газеті “Имею право” №24 грудень 2005р., прочитав.: “В Москві на 91-му році життя помер народний артист СРСР, лауреат державної премії СРСР, артист театру й кіно Георгій Степанович Жженов. Найпопулярніший інспектор ДАІ, найулюбленіший (після Штірліца) радянський розвідник, найвідповідальніший командарм, найкращий пілот літака Ту-154. Один з улюбленіших акторів радянського кіно.”Мою увагу привернула інформація про репресії радянської влади проти Г. Жженова і його сім’ї: «Старшого брата Бориса 12 грудня 1936 року викликали до “Великого будинку”, де пред’явили звинувачення в “антирадянській діяльності й терористичних настроях”. До дому Борис не повернувся: його засудили до 7 років за “антирадянську діяльність”. У 1943 році Борис помер у Воркуті від дистрофії, надірвавшись у вугільній шахті. У той час провина одного клалася на всіх: сім’ю Жженових вислали до Казахстану, але за Георгія вступився “Ленфільм”. І все ж таки, у 1938 році Георгій, однак, був заарештований як американський шпигун.
Йому було 38 років коли він остаточно, у 1953 році, вийшов на волю. За плечима були 17 років таборів та заслань, попереду була невизначеність. Після реабілітації (грудень 1955 року) він почав служити в Ленінградському обласному драмтеатрі».
Розмірковуючи над цією інформацією, я ніяк не можу збагнути - як Георгій Жженов зміг заглушити душевні вимоги сатисфакції за брата Бориса та інших близьких родичів, не згадуючи вже про себе? Як можна заглушити крики найрідніших душ, навіть з того світу, про помсту за розірвані душі й розчавлені долі та зайнятися облаштуванням свого особистого життя? А може цих криків він і не чув? Та й минулі знущання над собою, не дуже то й турбували? Бо наскільки мені відомо, Г.Жженов не приймав активної участі в боротьбі чи протестах проти радянської влади. А може він особисто, із кожним окремо, розібрався зі своїми катами та катами своїх близьких родичів?
Мені також прийшлося двічі за неправосудним вироком відбувати покарання. Темрява камери - одиночки в ШИзо (штрафний ізолятор). Собачий холод серед крижаних бетонних стін ШИзо. Бетонних стін, які висмоктують не лише фізичне тепло людини, а і її життєву енергію, перетворюючи у більшості випадків людину в покірливу худобу. Холод, який протягом тридцяти двох діб не давав хоча б на хвильку заснути. Роздираючий душу щем, при уяві у цій же камері, як стара мати, яка приїхала з торбами, за багато кілометрів, на тривале побачення щоб побачити й підтримати рідного сина, дізнавшись, що її син у камері ШИзо гниє, змушена у відчаї зі сльозами назад перти величезні важкі торби “гостинців” не побачивши сина. Душа розривається, але немає ніякої можливості вирватися з цього бетонного мішка аби втішити рідну мати та запевнити, що, ще декому із цих, як вони себе уявляють - наближених до касти «помазаників божих», прийдеться розплачуватися за її сльози та страждання. Свідомо й підсвідомо ці, можливо для когось і абсурдні думки, та безліч подібних спогадів не дають мені спокою чим би я не займався. Той факт, що зі мною повелися як із собакою: кинувши в буцегарню відгодовувати клопів та вошів, а для того, щоб морально зламати, як висловився один із тюремщиків: «хохляцькій гонор» - кинули в камеру до туберкульозників відкритої форми захворювання. Після чого, завдяки тій козацькій життєвій енергії, яка генетичною спадщиною дісталася мені від моїх пращурів, мені прийшлося наче паростку, який із під асфальту тягнучись до сонця пробивається до життя, - докласти величезних моральних і фізичних зусиль, щоб подолати туберкульоз, уже не на початковій стадії захворювання, а коли інфільтрована уся ліва легеня, а в правій легені прогнила каверна (дира) в обсязі двох сантиметрів. Ці та подібні факти сидять глибоко в моїй душі, яка вимагає сатисфакції, тамування якої з’їдає життєву енергію не менше ніж туберкульоз.
Тож постає питання: а для чого це відчуття тамувати? Для більш витонченої і масштабнішої сатисфакції? Але ж, відібрану молодість уже не повернеш! Тож, для чого та сатисфакція? Це, з одного боку, розум говорить. А з іншого боку – душа волає - вимагає сатисфакції. Може, то сама людська душа так запрограмована, на противагу “безпредєлу”? Бо з людьми поводяться так - наскільки вони дозволяють. З цієї точки зору, я прихожу до висновку: завдяки таким як Г. Жженов, які створюють прецедент безкарності для катів за знущання над людьми, ці кати, без остраху за майбутнє, поводяться з людьми наче з худобою. Тому і зі мною повелися наче з бидлом керуючись при цьому переконанням - хіба бидло здатне за себе постояти? І думають так, ці видресеровані пси, роздираючи людські души тому, що їхні уявлення про людську честь, гідність та духовний потенціал людини базуються на власному собачому уявлені світу та уявлені підпорядкованих їм вівць. Але в моїй душі, постійно, і в день і в самотні безсонні ночі, постає питання: так ти людина чи бидло? Це болюче питання з кожним днем по наростаючій розбурхує мій незадіяний внутрішній потенціал, який в основному мертвим баластом лежить на глибині людської душі кожної людини, про існування якого більшість навіть і не підозрює. У процесі наполегливого вирішення поставленого питання набувається відповідний досвід, загартовується дух, налагоджуються системні зв’язки, змінюються уявлення про методи, реальність і масштаби сатисфакції. Сьогодні розмірковуючи над даною проблемою - пригадуються слова Олександра Кониського:
| Ви підупали, земляки, Так підупали, що й не знаю – Чи є ще в якому краю Такі плюгавії раби. В очах з полудою, в ярмі, Халяву лижете у ката, Свого лякаєтеся брата Гукаючи: “Распни, распни… |
26.01.2006р. Сергій Мельничук
м. Луганськ
м. Луганськ
